ролрпв

1. Вовк
Вовк,звичайний (Canis lupus L.) — хижий ссавець з роду пес (Canis)
родини псових (Canidae), що добуває їжу самостійно активним
пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування
вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні
олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови,
коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі
та свійські кози. Також відомий як сірий вовк, сірко, або дикий собака
або дикий пес.
Зовнішня будова
Зовнішній вигляд вовка свідчить про його міць та пристосування до
тривалого бігу при переслідуванні своїх жертв. Дорослий вовк
зазвичай крупніший за вівчарку: довжина тіла в середньому 105—160
см, хвоста — 35—50 см. Висота в плечах 80—85 см (до 1 метра). Маса
звичайно 32—50 кг. В літературі згадуються вовки вагою, начебто, до
90 кг; але серед багатьох сотень точно зважених вовків з Євразії та
Північої Америки маса жодного не перевищувала 79 кг, а таких
нараховувалось 3 чи 4 особини.
Забарвлення та розміри вовків піддаються сильній індивідуальній та
географічній мінливості. Тільки на території Євразії нараховується 10
—15 підвидів, і десь стільки ж в Північній Америці. Найкрупніші вовки
трапляються в крайній півночі ареалу,
в лісотундровій та тундровійзонах, найменші — на півдні. Перші
забарвлені в дуже світлі тони, а взимку практично зовсім біліють. В
лісовій зоні мешкають вовки найбільш інтенсивно забарвлених
підвидів, тоді як на півдні, в пустелях, їх змінюють тварини тьмяно-
жовтого кольору.
Розповсюдження
Вовк розповсюджений досить широко. Він трапляється
на Піренейському півострові, в Італії, скандинавських країнах, в
країнах Балканського півострова, Румунії, і далі — практично в усій
північній та центральній Євразії аж до Чукотського півострову; але в
багатьох частинах ареалу є досить рідкісним. В історичні часи вовк
мешкав в Японії, та був там знищений. На північноамериканському
континенті сучасна південна межа ареалу вовка приблизно збігається
із кордоном США та Канади (див. карту).
В Україні вовк трапляється на всій території за
виключенням Кримського півострову, але більш-менш звичайним є
тільки в лісовій зоні та в Карпатах.

2. Спосіб життя
Вовки активні переважно в нічні години, але іноді їх можна зустріти і вдень. Про
свою присутність вони дають знати голосним виттям, що дуже відрізняється за своїм
характером у дорослих самців, вовчиць та молодих, а також залежно від ситуації.
Справа в тому, що за допомогою різного роду завивань вовки обмінюються
інформацією про наявність здобичі, появу інших вовків на території зграї, появу
людей та інші важливі події. Вовки мають також досить розвинуту міміку — вирази
їхньої морди, пози та положення хвоста можуть бути вельми різноманітними, що
віддзеркалює емоційний стан тварин та має першорядне значення для встановлення
контактів між особинами або, навпаки, запобігання сутичок. Із аналізаторів у вовків
найбільш розвиненим є слух, дещо слабкішими — зір та нюх.
Добре розвинена вища нервова діяльність сполучається у вовків з силою,
спритністю, невтомністю, швидкістю бігу та іншими фізичними даними, що значно
підвищують шанси цього хижака у боротьбі за виживання. Він без видимих зусиль
може нести в зубах вівцю, тримаючи її перед собою або закинувши за спину. При
необхідності вовк розвиває швидкість до 55—60 кілометрів на годину, здатний
здійснювати переходи до 60—80 км за ніч, а в середньому за добу (в лісовій зоні)
проходити понад 20 км.
В тундрі, а також в горах, вовки здійснюють сезонні кочування за стадами диких та
свійських копитних. Іноді спостерігається помітне збільшення кількості вовків в
деякій місцевості внаслідок різкого погіршення умов існування в сусідніх районах.
Вовк — типовий хижак, що добуває їжу самостійно активним пошуком та
переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні
тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі
свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці;
в горах — дикі та свійські кози.
Поряд з крупними тваринами в харчуванні вовків велику роль відіграють дрібні —
зайці, дикі кролі, мишоподібні гризуни. В теплу пору року вовки ловлять дуже велику
кількість польових мишей, лемінгів та інших тваринок такого ґатунку, і на цій їжі
добре вгодовуються і навіть жиріють до зими. Влітку вовки не втрачають випадку
з'їсти кладку яєць птахів, що гніздяться на землі, пташенят в гнізді, а іноді ловлять
навіть водоплавних птахів. Здобиччю вовків також можуть стати лисиці, єнотоподібні
собаки, єноти та інші невеликі хижаки, а також свійські собаки, за якими вовки часто
полюють спеціально, навіть витягуючи їх ночами з конури на подвір'ї. Зрідка
зголоднілі взимку вовки можуть нападати на сплячих у барлогу ведмедів. Також серед
вовків спостерігаються випадки канібалізму.
На відміну від деяких інших хижих тварин, вовки часто повертаються до
недоїдених решток своєї здобичі, особливо в голодний час. Не гордують вони також
трупами домашньої худоби, а на морських узбережжях — тушами тюленів та інших
морських тварин, викинутих на берег.
В степах та пустелях звичайною їжею вовків є різноманітні плазуни та сарана (в
роки масового виплоду).
Вовки, особливо в південних частинах ареалу, поїдають і деякі рослинні корми —
різні ягоди, плоди конвалії, дикі та садові фрукти (падалку), навіть гриби. В степах
вони часто поїдають кавуни та дині, втамовуючи таким чином не стільки голод,

3. скільки спрагу, тому що потребують регулярного і досить об'ємного водопою. В
Українських Карпатах відомі факти поїдання вовком стиглих плодів горобини.
Вовк відомий своєю ненажерливістю. Дійсно, якщо він голодний, то здатний з'їсти
до 10 кілограм м'яса за раз. Але в звичайних умовах добова норма на дорослі тварини
складає всього лише близько 2 кг, решта м'яса просто розтягується та приховується на
запас, і з'їдається пізніше; це не завжди береться до уваги, і сприяє перебільшеній уяві
про ненажерливість вовків. З іншого боку, цій тварині притаманна дивовижна
здатність голодувати, не втрачаючи при цьому життєвих сил. В Ямальскій тундрі
поранений вовк пролежав, не міняючи місця і не полюючи, тобто будучи голодним, 17
діб. Він дуже схуднув, але повністю одужав від поранень і після цього біг як
здоровий.
В процесі полювання вовків на велику дичину особливо добре видно, наскільки це
високорозвинені хижаки і якою складністю відрізняється їхня поведінка. Навіть
полюючи вдвох влітку, вовки нерідко практикують поділ обов'язків, коли один з них
стає заганяйлом, а інший ховається в засідці. Перший при цьому діє дуже обережно,
поступово та методично направляючи намічену жертву в бік свого напарника. В зграї,
що переслідує оленя, лося або сайгу, часто одні хижаки біжать безпосередньо за
жертвою, а інші — не поспішаючи зрізують кути, і, відпочивши, змінюють перших.
При цьому хижаки демонструють вражаючу невтомність, нещадну настирливість і
рано чи пізно в абсолютній більшості випадків домагаються свого. Іноді вони
заганяють оленів на скелі, і, оточивши, чекають, коли ті, втомившись, спробують
прорватись і втекти. Нарешті, вовки вміло виганяють оленів та сарн на ковзку голу
кригу річок та озер взимку або ріжуть їх в глибокому пухкому снігу або по насту. Але
в інших умовах вони не здатні наздогнати здорового дорослого оленя, тому їхня
здобич більш ніж на 60 % складається з хворих та старих тварин.
Розмноження
Гін у вовків буває взимку, в різних районах ареалу — з грудня до березня. У старих
вовків гін звичайно протікає в досить мирній обстановці, якщо їхня пара збереглася
або якщо не з'явився інший, самець-одинак. Коло молодих та самотніх старих вовчиць
може збиратись група самців. Між ними часто виникають жорстокі бійки за право
стати партнером самки, часто із смертельним результатом для найслабкіших. Цьому
сприяє надлишок самців, що часто спостерігається в популяціях вовків Євразії та
Північної Америки.
Лігвом вовкам звичайно слугують ті або інші природні притулки — під вивернутим
корінням дерев, серед бурелому, в нішах, на схилах яруг та балок, у скельних
розщелинах і т. ін. Іноді вовки пристосовують для себе нори борсуків, песців, лисиць
та шакалів шляхом їх розширення та поглиблення, рідше — риють нори самі. Своє
лігво вовки влаштовують звичайно в глухих, важко досяжних місцях, обов'язково
неподалік від водойм, ретельно його маскуючи; при підході до лігва вони вдаються до
різноманітних мір безпеки, щоб не видати місцезнаходження потомства. Але, на
відміну від цього, відомий цілий ряд випадків, коли вовчат знаходили в цілком
несподіваних місцях: в старих скиртах соломи, штабелях дров, складах снігозахисних
щитів повз дорогою, і навіть в хлібному полі за кількасот метрів від села.

4. Характерно, що вовки ніколи не полюють поблизу свого лігва, а лише на відстані 7
—10 кілометрів — що, звичайно, також сприяє безпеці виводку. Після того, як вовчата
достатньо підростуть, щоб слідувати за батьками, вовки припиняють користуватись
постійним лігвом, а зупиняються на відпочинок щоразу в іншому, але завжди
надійному, місці.
Вагітність у вовків продовжується від 65 до 75 діб. У виводку в середньому
нараховують 5—6 вовчат, зрідка до 14—15, а інколи — лише 1—2 (у старих або
молодих вовчиць).
Вовчата народжуються навесні, сліпими, із закритими вушними отворами, вкриті
рідкою бурою шерстю. Прозрівають через 9—15 днів; в трьохтижневому віці
починають виповзати з лігва; півтора місяці мати годує їх молоком, але вовчата ще в
цей період починають потрохи їсти напівперетравлене м'ясо, що його відригує самець,
який весь цей час постачає їжу вовчиці та вовчатам. Вовчата зростають швидко: за
перші 4 місяці їхня маса збільшується майже в 30 разів, але потім темп росту помітно
зменшується.
Поступово вовчата привчаються вбивати дрібних тварин, яких їм приносять
батьки, а потім вчаться і полювати по справжньому. Хоч дорослі вовки досить уважно
піклуються про своє потомство, тим не менше багато вовчат гине на першому році
життя: смертність у вовків в цей період життя найбільша і досягає 60—80 %.
Відповідно до спостережень за канадськими тундровими вовками, у вихованні
вовчат часто окрім батьків може брати участь молодий самець-одинак, що цього року
залишився самотнім (в художній літературі це явище описане в книзі канадського
натураліста Фарлі Моуета «Не кричи „Вовки“!» (Farley Mowet: «Never Cry Wolf»)).
Вовки досягають статевої зрілості на другому році життя, а самиці — тільки в
трирічному віці, та й то часто на перший рік не здатні знайти собі пару. В природі
вовки живуть максимум до 15—20 років, але вже у віці 10—12 років в них
виявляються ознаки старіння.

6. Ведмідь
Ведмі́дь бу́рий (Ursus arctos) — хижий ссавець родини
ведме́девих (Ursidae). Цей звір є найбільш знаним видом своєї родини,
одним з найбільших наземних хижаків у світі та найбільшим
хижаком фауни України.
Зовнішній вигляд
Вигляд бурого ведмедя є типовим для ведмедів взагалі. В нього
міцний кремезний тулуб з високою холкою, масивна голова з
невеликими вухами та очима. Хвіст короткий (6,5 —21 см), часто
повністю прихований в шерсті. Лапи міцні, з великими
невтяжними кігтями довжиною 8 —15 сантиметрів, п'ятипалі,
стопоходячі. Шерсть густа, зазвичай забарвлена рівномірно або з
деяким потемнінням основного кольору на морді та лапах.
Забарвлення бурого ведмедя загалом варіює у широкому діапазоні:
від світло-палевого до майже чорного; але найбільш звичайною є
буро-коричнева форма. У грізлі зі Скелястих гір (США) волосся на
спині може бути світлим на кінцях, створюючи враження сірого або
сивого відтінку. Цілком сивувато-сіре забарвлення характерне для
бурих ведмедів в Гімалаях та на Тянь-Шані, а рудувате — на
території Сирії. У ведмежат на шиї та грудях бувають світлі відмітини,
котрі з віком зникають.
Довжина тіла бурих ведмедів на території Євразії складає 1,2-2 метри,
вага — 70 —120 кілограмів. В Північній Америці бурі ведмеді в
середньому більші, і серед них трапляються особини 2,5 —3 метри в
довжину та 250—300 кілограмів масою; зрідка на території
півдняАляски та о. Кадьяк трапляються гіганти масою до 600—700 кг.
Розповсюдження та чисельність
В історичні часи бурий ведмідь був звичайним звіром на всій
території Європи, включаючи Великобританію та Ірландію, у
північній Африці(Атлаські гори), в Азії його суцільний ареал покривав
всю лісову зону (північ, Сибір), гірські масиви включно до Гімалаїв,
північний Китай таЯпонію. В Північній Америці цей вид мешкав в
західній частині континенту від Аляски до півночі Мексики.
Зараз бурий ведмідь на частині історичного ареалу знищений, а в
решті місць його чисельність дуже скоротилась. В Західній Європі
ізольовані популяції існують у Піренеях, Кантабрійських
горах, Альпах, Апеннінах. Є досить звичайним на Скандинавському
півострові та вФінляндії, в невеликій кількості зустрічається в
Центральній Європі (переважно в гірських районах), на Балканському
півострові та в азійській частині Туреччини. У Східній Європі та Сибіру

7. ареал бурого ведмедя йде суцільною смугою від
заходу Росії до Камчатки; окремі популяції існують в Центральній Азії,
на Кавказі та Закавказзі, Близькому Сході, в Гімалаях та Тибеті, а
також на островах Хокайдо та Хонсюв Японії.
В Північній Америці бурий ведмідь населяє Аляску на схід до
канадських Північно-Західної території та Юкону та ряд
островів Алеутського архіпелагу. На основній територій США (за
виключенням Аляски) бурий ведмідь існує у вигляді кількох невеликих
ізольованих популяцій в
штатах Вашингтон, Айдахо, Монтана та Вайомінг.
Загалом в світі нараховується близько 200 тисяч бурих ведмедів.
Найбільша популяція існує в Росії — близько 120 тисяч. В США цих
тварин 32500, в Канаді — 21750 (дані по США та Канаді на 2004 рік). У
Західній та Центральній Європі нараховується 14000 бурих ведмедів у
десяти ізольованих популяціях, найбільша з яких — карпатська — за
різними оцінками нараховує від 4500 до 5000 тварин, і є найбільшою в
Європі за межами Росії.
В Україні бурий ведмідь водиться в Карпатах, де, за даними
співробітників Карпатського Біосферного заповідника,
восени 2005 року нараховувалось близько 200 тварин. Також
поодинокі заходи бурого ведмедя іноді реєструються на
півночі Чернігівської та Сумської областей: сюди заходять тварини
невеликої сталої популяції, що існує в Брянських лісах (Росія); але
постійних популяцій бурого ведмедя на території України за межами
Карпатських гір не існує.
Останнім часом, з огляду на глобальне потепління, ареал бурого ведмедя
став розширюватись на північ в приполярній та полярній зонах Євразії та
Північної Америки; тут спостерігається все більше накладання ареалів
бурого та білого ведмедів, наслідком якого іноді буває навіть
утворення гібридів цих двох видів
Найбільш типовими місцями життя бурого ведмедя є
глухі ліси з буреломом, що перемежовуються з болотами, галявинами,
водоймами. Під пологом лісу бурий ведмідь знаходить притулок,
відкриті ділянки слугують йому місцями харчування. Велике значення
для харчування ведмедів мають поля вівса..
Тримається ведмідь звичайно одинаком, самки — з ведмежатами
різного віку. Самці та самки територіальні, індивідуальна ділянка в
середньому має площу від 50 до 400 км² (в основному розмір залежить
від концентрації харчових ресурсів), причому у самців ділянка у 6 —7
разів більша, ніж у самок. Кордони ділянки відмічаються запаховими
відмітками та «задирами» — подряпинами на примітних деревах. Іноді
ведмеді здійснюють сезонні кочівлі: так, в горах бурий ведмідь,
починаючи з весни, харчується в долинах, де раніше сходить сніг,

8. потім йде на альпійські луки, потім поступово спускається в лісовий
пояс, де дозрівають ягоди та горіхи.

10. Свиня дика
Свиня дика, або кабан дикий, дик, вепр (Sus scrofa attila Thom.) —
один з 10 видів роду свиня (Sus) родини свиневих (Suidae)
рядуОленеподібних (Cerviformes). Є предком більшості (але не всіх)
стародавніх і сучасних порід свиней, і є підстави вважати, що
відбувалося незалежне одомашнення в різних частинах ареалу, в тому
числі у Південно-Східній Азії, на Далекому Сході і в Малій Азії.
Поширення
Свиня дика має один з найширших ареалів серед наземних ссавців і
такий широкий сучасний ареал сформувався завдяки розселенню виду
за сприяння людини (Homo sapiens). Цей вид зараз зустрічається у
чисто дикій або здичавілій формі на всіх континентах за
винятком Антарктиди і на багатьох океанічних островах. Свиня дика
являла собою основний об'єкт полювання для мисливців з
найдавніших часів і тому полювання та зміни в землекористуванні
привели до фрагментації ареалу та знищення виду на Британських
островах, в Скандинавії, частині Північної Африки, а також порівняно
великій частині ареалу на території колишнього Радянського Союзу і в
північній Японії. Свиня дика населяє області проживання
від степів до широколистяних лісів від Західної Європи до Далекого
Сходу, простираючись на південь до Північної
Африки, Середземномор'я, Близького Сходу, Індії, Китаю, Японії (у
тому числі острови Рюкю),Тайваню і Великих Зондських
островів Південно-Східної Азії. Розширений за допомогою людини
ареал охоплює середовища проживання від напівпустель до тропічних
дощових лісів, включаючи очеретяні джунглі, мангрові
ліси, сільськогосподарські угіддя. Діапазон поширення за висотною
поясністю в Європі: від рівня моря до 2400 м у Піренеях.
В Україні вид поширений у Карпатах (до висоти 1 800 м), у лісовій
і лісостеповій смугах.
Опис
Тіло кремезне, довжиною до 2 м, висота в холці до 1,1 м, вага до 450
кг, самці більші за самиць. Тіло вкрите жорсткою щетиною і зазвичай
дещо тоншим хутром, але часто хутро дуже мізерне, лише хвіст злегка
вкритий короткими волосками. Забарвлення від темно-сірого до
чорного чи коричневого. Багато особин мають бакенбарди і гриву на
потилиці. Молодь смугаста. Морда видовжена, у самців
виступаючі ікла.
Особливості біології

11. Дика свиня — переважно нічна і загалом усеїдна тварина. Переважну
частину раціону цієї тварини
становлять Фрукти, насіння, коріння ібульби.
І в диких, і в здичавілих представників виду основною соціальною
одиницею є самиця і її виводок. Після того, як молодь перестає
годуватись молоком дві або більше сім'ї можуть зібратися разом. Цей
зв'язок залишається стабільним до початку наступного сезону
парування, коли раніше поодинокі дорослі самці вступають у боротьбу
за самиць. Самці зазвичай виборюють контроль над 1-3 самицями, але
іноді це число може сягати 8. Після сезону спарювання самці йдуть
геть.

12. Заєць
За́єць (Lepus) — рід ссавців родини зайцевих (або зайців, Leporidae).
Рід містить близько 30 видів, поширених у всьому світі, окрімАвстралії.
Відрізняються довгими вухами, коротким піднятим хвостом,
недорозвиненими ключицями, довгими задніми ногами, завдяки чому
рухаються стрибками. Зайці дуже швидко бігають: заєць-русак може
досягати швидкості 70 км/год.
Зайці живуть поодинці або парами. На відміну від кроликів, зайці не
риють нір, а споруджують гнізда в невеликих ямках. Зайченята
народжуються розвиненими, з хутром і розплющеними очима, і мати
залишається з ними всього 5-6 днів, а потім лише іноді відвідує їх,
через що багато зайченят гине від ворогів. Зір зайців
слабкий, нюх добрий, слух чудовий; беззахисність стосовно численних
ворогів (людина, хижі ссавці і птахи) робить їх украй боязливими;
проте, переконавшись у своїй безпеці, зайці стають іноді украй
зухвалими.
Навесні самці запекло змагаються за самок: встають на задні лапи і
б'ють один одного передніми. При цьому вони сміливішають, і тоді їх
часто можна побачити.
Зайці в Україні
На території України поширені два види:
 Заєць сірий, або заєць європейський, або русак (Lepus
europaeus) — відносно звичайний,
 Заєць білий, або заєць-білик, або біляк (Lepus timidus) - рідкісний
в межах України.
Обидва ці види є традиційними об'єктами полювання і у більшості
регіонів - головними з них. У зв'язку з малою чисельністю в Україні
зайця білого цей вид внесено до Червоної книги України, проте в
зимовий час, коли проводяться полювання, ця два види слабко
розрізняються у польових умовах.
Посилання
 Українські Карпати
 Кролівництво та хутрове звірівництво / Сайт Аграрний сектор
України [1]

14. Бджола
Бджола (Apis) — рід з родини бджолині (Apidae).

15. Бджоди мають довжину тіла від 7-8 мм до 16-18 мм. Забарвлення
різної інтенсивності — від рівномірно чорного і темно бронзового до
жовтого і червоно-жовтого. З двох пар крил задні трохи менше
передніх, крила вкриті мереживом жилок, на передній кромці заднього
крила присутні декілька гачкоподібних зачіпок, що зчіплюються з
відповідною складкою на задній кромці переднього крила. Бджоли
бачать ультрафіолетове випромінювання.
Опис
Усі види, що належать до родини Apis мешкають в добре
організованих суспільствах. Будують вони з чистого воску вертикальні
пласти, що мають комірки з обох сторін, в яких народжуються бджоли
та зберігаються корми. Дорослі особини та личинки
живляться нектаром,паддю та квітковим пилком. Створюють великі
колонії (бджолині родини) і в залежності від виду налічують від кількох
до 20-80 тисяч особин. Життя родин координується за
допомогою феромонів, регулярних змін активності залоз, спілкування
за допомогою танців та звуків. Тут діє поліморфізм та віковий
поліетізм. Досконально розроблений спосіб регуляції температури в
гнізді, що дозволяє бджолиним родинам бути незалежними у великій
мірі від зовнішніх умов, завдяки чому в холодному кліматі можуть
пережити довгі та сурові зими цілі колонії, а не тільки поодинокі
особини в стані зимової сплячки, як наприклад джмелі.
Класифікація та поширення
Рід бджола (Apis) об'єднує чотири види:
Apis cerana Fabr. — бджола східна
Apis dorsata Fabr. — бджола гігант
Apis florea Fabr. — бджола карликова
Apis mellifica L., син. Apis mellifera L. — бджола медоносна
Живуть вони тепер в дикій природі на
теренах Азії, Африки та Північної Америки, а бджола
медоносна була одомашнена. Усі види бджіл, що належать
до родини Apini (і роду Apis) виробляють мед. Найбільш
поширеним видом є бджола медоносна, яка
розповсюджена вЄвропі, де була одомашнена, а також
в Африці, Америці, Австралії і Новій Зеландії, куди була
завезена. Останні три види бджіл медоносних є види
азіатські. Бджола жалить тільки один раз, потім гине.
Вороги
Одними з найбільших ворогів бджоли є шершні (Vespa).
Вони можуть нападати на житло бджіл, нищити гнізда і

16. з'їдати личинок. Спочатку висилають розвідника, який має
завдання визначити знаходження гнізда бджіл. Бджоли,
однак, можуть захистити себе від цих хижаків. Оточуючи
шершня, який потрапив до житла, бджоли створюють кулю,
утворених з живих організмів. Нападник, який знаходиться
в середині, гине за 10 хвилин, внаслідок перегріву, оскільки
максимальна температура, яку може витримати є 46 °C ,
натомість бджоли витримують понад 47 °C. В 2009 року
відкрито, що зв'язок з тим процесом має також двоокис
вуглецю, що виробляється бджолами[1]
.
Метелик

17. Лускокри́лі (Lepidoptera) (метелики, молі) - Ряд комах з
повним метаморфозом. Виник, вірогідно, на початку мезозою,
достовірні викопні рештки ряду відомі з крейдового періоду. Назва
походить від грецьких слів λεπις (луска) та πτερον (крило) і відображає
той факт, що крила комах даного ряду, так само, як і більша частина
тіла, вкриті лусками.
Наука, що вивчає метеликів, називається лепідоптерологія.
Класифікація
Систематика ряду на сьогодні недостатньо розроблена. Традиційно
лускокрилих поділяли на два великих
підряди рівнокрилих тарізнокрилих, але ця класифікація виявилася
занадто штучною. Часто для зручності метеликів поділяють на денних
(булавовусих, абовеликокрилих) та нічних (малокрилих, молей). Проте
ці групи також не є таксонами і не мають наукового значення.
Найкрупніша категоріярівня нижче ряду — це надродина.
В фауні Європи налічується 33 надродини. Всього в світовій фауні
налічують від 100 до 200 родин(систематики ряду ще не дійшли згоди
щодо їхньої кількості, але останнім часом видно тенденцію до
збільшення кількості родин і зменшення їх об'єму).
Поширення
Лускокрилі поширені на всіх континентах крім Антарктиди, і
найбільшого різноманіття досягають в тропіках. В
Центральній Європіналічується більше 4000 видів. В світовій фауні
описано понад 160 000 видів. На сьогоднішній день дуже багато видів
знаходяться на межі зникнення, переважно через знищення
їхніх біотопів (місць, де вони живуть). Багато видів виловлюються для
колекцій, що також завдає великої шкоди чисельності їх популяцій.
Життєвий цикл
Життєвий цикл лускокрилих проходить з повним перетворенням через
чотири стадії: яйце, личинка, лялечка, імаго.
Яйце
Всі лускокрилі відкладають яйця (серед них немає живородних видів).
Яйця лускокрилих дуже різняться між собою як за зовнішнім виглядом,
так і за розмірами та формою яйцекладки, тому часто можна вказати,
якому виду метеликів належить яйцекладка. Відкладають яйця
метелики також по-різному. Деякі види відкладають всі яйця за один
раз, інші роблять декілька кладок. В одній кладці може бути від одного
яйця до декількох тисяч.

18. Вуж
Вуж звичайний (Natrix natrix) — найбільш поширений
в Україні вид вужів, неотруйних змій родини вужевих.
Зовнішній вигляд та характеристика

19. Вужі відрізняються від інших змій «жовтими вухами» — яскраво-
вираженими відмітинами на голові, частіше жовтими, але іноді білими і
оранжевими. Самки більші за розміром самців, іноді досягають до
1,5 метрів, але найчастіше розміри не більше метра. Харчується в
основному живими жабами, гризунами і рідше рибою. Природними
ворогами вужів є лелеки, хижі птахи і деякі ссавці.
Вужі добре приручуються і переносять неволю. В Україні та
в Білорусі часті випадки одомашнення вужів (для знищення мишей).
Вуж неагресивний, побачивши людину він зазвичай рятується втечею.
Спійманий вуж спочатку активно захищається: шипить і викидає голову
вперед, що страхітливо діє на більшість ворогів. Якщо ж це не
допомогло, він вивергає недавно з'їдену їжу, прикидаєтьсямертвим.
Кусається рідко. Для людини укус практично не представляє ніякої
небезпеки.
Вужі відмінно плавають, під водою можуть знаходитися більш за
півгодини.
У квітні — травні починається шлюбний період. У липні — серпні самки
вужів шукають, де відкласти яйця: у вологі і теплі місця. Ідеально для
цього підходять купи перегною, старої соломи, опалого листя, також
годяться сирий мох, трухляві пні і мишачі нори. У жовтні — листопаді
заповзають в різні нори і щілини в землі, де вони і зимують.
Ареал
Вуж звичайний поширений повсюдно в Європі, за винятком
приполярних районів, в південних районах Сибіру до Байкалу і на
півдніДалекого Сходу.

21. Кріт
Кріт (Talpa) — рід ссавців з родини кротових (Talpidae).
Таксономія
Один з 17 родів родини. У складі світової фауни відомо 8 сучасних
видів крота (наведено за абеткою за "Види ссавців світу", 2005):
 кріт алтайський — Talpa altaica
 кріт сліпий — Talpa caeca (підвиди caeca, augustana,
hercegovinensis, steini)
 кріт кавказький — Talpa caucasica (підвиди caucasica, ognevi,
orientalis)
 кріт європейський — Talpa europaea (підвиди europaea, cinerea,
velessiensis)
 Talpa davidiana
 Talpa levantis (підвиди levantis, minima, talyschensis,
transcaucasica)
 Talpa occidentalis
 Talpa romana (підвиди romana, adamoi, aenigmatica, brachycrania,
montana, wittei)
 Talpa stankovici (підвиди stankovici, montenegrina)
У фауні України цей рід представлений тільки одним видом — кротом
європейським (Talpa europaea). У працях ХХ ст. кількаразово
припускалося, що у Карпатах мешкає форма (вид?) "caeca", яка
вирізняється дрібними розмірами і майже 100% сліпих особин в
популяції. Пізніші дослідження показали, що карпатські форми крота є
лише екологічною расою типового рівнинного виду кротів.
Вживання назви
На сході України (зокрема, на Донецькому Кряжі в межах Луганщини)
кротами називають сліпаків (сліпців) (Spalax microphthalmus). Імовірно,
це пов'язано з тим, що населення цього краю сформоване з
переселенців із західних областей України, які були знайомі лише з
кротами і не знали сліпців (сліпаків).
Ознаки роду
Ознаки роду наводяться за "Польовим визначником дрібних ссавців
України" (2002) і наводяться у формі протиставлення з іншим родом
кротових — хохулею (Desmana).
 Довжина тіла до 150 мм.
 Хвіст 25–40 мм, круглий на перетині, густо вкритий волоссям.

22.  Хутро оксамитове, з усіх боків чорне.
 Передні кінцівки широкі, більші за задні і розвернуті долонями
назовні.
 Усі різці подібні за розмірами, значно менші від довших і гострих
верхніх іклів.

24. Миша
Миша (лат. Mus, Linnaeus, 1758) — рід ссавців з
ряду гризунів (лат. Rodentia), що включає бл. 38-40 сучасних видів, у
т.ч. низку видів-двійників і форм неясного таксономічного рангу.
Миша як типовий рід і тип роду
Рід Mus - типовий рід родини мишові (Muridae) і, відповідно,
надродини мишуваті (Muroidea) та підряду мишовиді (Murimorpha).
Типовий вид роду - миша звичайна, або хатня (Mus musculus) -
всесвітньо поширений (разом з людиною) вид ссавців.
Морфологія
Довжина тіла дорослої миші сягає від 4,5 до 12,5 см, хатньої миші до
18 см (разом із хвостом). Хвіст відносно довгий (70-110 % довжини
тіла), товщина хвоста — 0.3-0.5 см.
Голова складає приблизно третину всього тіла. Очі найчастіше
чорного забарвлення. Вуха переважно круглої форми, рідше
загострені.Вуса довжиною від 0.5 см. Шерсть середньої густоти, від
сірого до яскраво-рудого кольорів.
Поширення
Миші поширені на всіх материках планети, крім Антарктиди. Хатня
миша пристосувалась до життя з людьми, харчуючись зерном і
різними іншими харчовими запасами людей. Завдяки цьому цей вид
поширений по всій планеті, разом із людиною.
Класифікація роду Mus
У часи Ліннея до цього роду відномили більшість видів
підряду мишовиді у сучасному розумінні його обсягу. Надалі і до
середини 20 ст. до цього роду відносили всіх представників
родини Muridae або принаймні триби Murini,
зокрема, пацюків (Rattus), мишаків (Sylvaemus) та ін.

26. Ящірка
Прудка ящiрка (Lacerta agilis) — вид ящірок родини справжніх
ящірок (Lacertidae).
Ареал
Поширена майже на всій території Європи, а також на схід до
північного заходу Монголії. Виняток становлять території Піренейского
півострову, західної і південно-східної Франції, більшої частині Великої
Британії, Італії (тільки ізольовані колонії), європейської
частиниТуреччини і більшої частини Греції. Ареал проживання на
території колишнього СРСР — від західних меж до
північного Прибайкалля і південного Забайкалля на
сході, Кавказу, Казахстану і гір східної частини Средньої Азії на півдні.
На півночі її розповсюдження обмежене 60 градусом північної широти.
Морфологічні ознаки
У прудкої ящірки світлий низ живота, а на спині є смуги. Самці
зазвичай темніші і мають яскравіше забарвлення; в період
спаровування вони стають зеленими. У довжину ящірки досягають 25
см.
Підвиди
Зараз виділяють близько 10 підвидів прудкої ящірки, в колишньому
СРСР зустрічається 6 з них. Найзахідніший підвид по ареалу
проживання носить назву Lacerta agilis agilis. У цього й іншого
західного підвиду Lacerta agilis argus спинні смужки тонкі і уривчасті,
або навіть зовсім відсутні, особливо у Lacerta agilis argus (серед них
зустрічаються червоноспині особини, у яких смуги відсутні, а спина
забарвлена в рівний червоний або коричнево-червоний колір). У
самців цих підвидів під час шлюбного періоду в зелений колір
забарвлюються тільки боки, тоді як у східних підвидів
(переважно Lacerta agilis exigua — дрібна прудка ящірка) самці можуть
бути цілком зеленими, навіть поза шлюбним періодом.
Охорона
Прудка ящірка вважається зникаючим видом і охороняється законом
на більшій частині території Європи, на відміну від Росії, де
підвидLacerta agilis exigua вельми поширений і численний. В Україні
прудка ящірка є звичайним видом на більшій частині території.