2. «Маленька людина»
у світовій літературі
Визначення "маленька людина" застосовується до розряду літературних героїв
епохи реалізму, зазвичай займають досить низьке місце в соціальній ієрархії:
дрібний чиновник, міщанин або навіть бідний дворянин. Образ "маленької людини"
опинявся тим більш актуальне, ніж більш демократичною ставала література.
Саме поняття "маленька людина", швидше за все, у вживання ввів Бєлінський
(стаття 1840 "Лихо з розуму"). Тему "маленької людини" піднімають багато
письменників. Вона завжди була актуальна, тому що її завдання - відображати
життя простої людини з усіма її переживаннями, проблемами, бідами і маленькими
радощами. Письменник бере на себе тяжкий труд показати і пояснити життя
звичайних людей. "Маленька людина - представник всього народу. І кожен
письменник представляє його по-своєму.
У світовій літературі можна виділити роман-притчу Франца Кафки «Замок, що
розкриває трагічне безсилля маленької людини і його небажання примириться з
долею.
У німецькій літературі до образу «маленької людини» тяжіли Герхарт Гауптман у
своїх драмах «Перед сходом сонця» і «Самотні». Багатство образів «маленької
людини» у творах Гауптмана породжує безліч різних варіантів (від малоосвіченого
візника до тонкого інтелігента). Продовжив традицію Гауптмана Ханс Фаллада.
У російській літературі XIX століття зображення образа маленької людини стало
особливо популярним. Над ним працювали Пушкін, Лермонтов, Гоголь, Грібодоев,
Достоєвський, Чехов, Лев Толстой і багато інших письменників.
Уявлення про "маленьку людину" змінювалося протягом всього 19 - початку 20
століть. Кожен письменник теж мав свої особисті погляди на даного героя. Але вже
з другої третини 20 століття цей образ зникає зі сторінок літературних творів, так
як метод соціалістичного реалізму не припускає такого героя.
4. Одним з перших до теми "маленької людини" звернувся Олександр Сергійович Пушкін у повісті
"Станційний доглядач". Читачі з особливим інтересом та увагою слухають розповідь Бєлкіна, очевидця
всіх викладених подій. З-за особливої форми повісті - довірчої бесіди - читачі переймаються тим
настроєм, який потрібно авторові-оповідачеві. Ми співчуває бідному доглядачеві. Віримо, що це самий
нещасний клас чиновників, яких будь-який образить, образить навіть без видимої потреби, а просто так,
щоб довести, головним чином собі, свою значущість або на кілька хвилин прискорити свою подорож.
Але сам Вирін звик жити в цьому несправедливому світі, пристосував свій нехитрий побут і задоволений
тим щастям, яке надіслано йому у вигляді дочки. Вона його радість, захисниця, помічниця у справах.
Незважаючи на досить юний вік, Дуня вже увійшла в роль господині станції. Вона без страху і
збентеження гамує гнівливих відвідувачів. Вміє без зайвих слів втихомирити самих "петушістих".
Природна краса цієї дівчини заворожує проїжджаючих. Побачивши Дуню, вони забувають, що кудись
поспішали, хотіли залишити убоге житло. І здається, що так буде завжди: красуня господиня, неспішну
розмову, бадьорий і щасливий доглядач ... Ці люди наївні і привітні, як діти. Вони вірять у доброту,
благородство, силу краси ...
Поручик Мінський, побачивши Дуню, захотів пригод, романтики. Він не уявляв, що бідний батько,
чиновник чотирнадцятого класу, посміє протистояти йому - гусарина, аристократу, багатій людині.
Вирушаючи на пошуки Дуні, Вирін не уявляє собі, що буде робити, як зможе допомогти доньці. Він,
безмірно люблячи Дуню, сподівається на диво, і воно відбувається. Знайти в величезному Санкт-
Петербурзі Мінського - це майже неможливо. Але провидіння веде нещасного батька. Він бачить дочку,
розуміє її становище - багатою утриманка - і хоче забрати її. Але Мінський жене його у поштовхи.
Вперше Вирін розуміє всю прірву, яка розділяє його і Мінського - багатого аристократа. Старий бачить
марність своїх надій повернути втікачку.
Що залишається бідному батьку, який втратив в особі дочки опору, сенс життя? Повернувшись, він п'є,
заливаючи вином своє горе, самотність, образу на весь світ. Перед нами тепер вже опустився людина,
нічим не цікавиться, тяготящийся життям - цим безцінним даром.
Але Пушкін не був би великим, якщо б не показав життя у всьому її різноманітті та розвитку. Життя
набагато багатше і винахідливішими літератури, і письменник нам це показав. Побоювання Самсона
Виріна не виправдалися. Дочка його не став той нещасною. Ймовірно, вона стала дружиною Мінського.
Відвідавши могилу батька, Дуня гірко плаче. Вона розуміє, що прискорила кончину батька. Але вона не
просто втекла з дому, а була відвезена коханою людиною. Спочатку плакала, а потім змирилася зі своєю
долею. Та й не найгірша її чекала доля. Ми не засуджуємо її, не Дуня все вирішувала. Письменник також
не шукає винних. Він просто показує епізод з життя безправного і бідного станційного наглядача.
6. Письменником, що передбачив образ маленької людини, ще до Пушкіна, став
Олександр Сергійович Грибоєдов.
У комедії Грибоєдова «Лихо з розуму» показано зіткнення "століття нинішнього" і
"століття минулого". Перші - це люди, які живуть, керуючись прогресивними
ідеями, люди, які розуміють, до чого прийде Росія, якщо залишити життя таким, як
вона є, і не намагатися нічого змінити. Другі ж - представники московського
дворянства, яких цілком влаштовує їхнє життя. Вони не тільки не хочуть нічого
змінювати, але і всіляко перешкоджають втіленню в життя ідей представників
"століття нинішнього". Уособлюють ці дві протиборчі сторони два основних
персонажа: Чацький і засланні. Саме в фамусовское світі живе тюрмі ", якого ми
віднесемо до розряду" маленьких людей ". Ця молода людина з дитинства засвоїв
правило догоджати всім.
Він чудово відчуває настрій московського панства, всього навколишнього його
суспільства. І поводиться так, як хочеться сильним світу цього, "адже нині люблять
безсловесних". Це сприяє тому, що незабаром він стає невід'ємною частиною
цього суспільства, правою рукою свого начальника, що означає гарну кар'єру в
самий найближчий час. Другий крок - поріднитися з усіма шанованою людиною.
Софія, закохана не в Молчаліна, а в ідеал, який сама вигадала, не бачить його
справжнього обличчя, а ідеалізує його.
Насправді тюрмі "- хитрий, підступний, підлий брехун, який ні перед чим не
зупиниться заради досягнення своєї мети. Його уявлення про щастя дуже
однобоко: багатство, вдала кар'єра, вагоме становище в суспільстві. Тюрмі ", в
зображенні Грибоєдова, не тільки жалюгідний і огидний, але і небезпечний і зовсім
не схожий на героїв Пушкіна.
8. Повість "Шинель" -- одна з кращих в творчості Гоголя. У ній письменник
з'являється перед нами як майстер деталі, сатирик і гуманіст. Оповідаючи про
життя дрібного чиновника, Гоголь зміг створити незабутній яскравий образ
"маленької людини" зі своїми радощами і бідами, труднощами і турботами.
Безпросвітна нужда оточує Акакія Акакиевича, але він не бачить трагізму свого
положення, оскільки зайнятий справою. Башмачкин не обтяжується своєю
убогістю, тому що не знає Іншого життя. А коли у нього з'являється мрія -- нова
шинель, він готовий терпіти будь-які поневіряння, аби лише наблизити здійснення
задуманого. Шинель стає деяким символом щасливого майбутнього, улюбленим
дітищем, заради якого Акакій Акакиевич готовий працювати не покладаючи рук.
Автор цілком серйозний, коли описує захват свого героя з приводу здійснення мрії
: шинель зшита! Башмачкин абсолютно був щасливий. Але чи надовго?
"Маленькій людині" не судилося бути щасливим у цьому несправедливому світі. І
лише після смерті здійснюється справедливість. "Душа" Башмачкина набуває
спокою, коли повертає собі втрачену річ.
Гоголь показав не лише життя "маленької людини", але і його протест проти
несправедливості життя. Нехай цей "бунт" боязкий, майже фантастичний, але
герой виступає за свої права, проти основ існуючого порядку.
11. Якщо говорити про таких письменників, як Гоголь і Достоєвський, то тема
"маленької людини" постійно присутня в їх творчості. Лермонтов ставив перед
собою інше завдання: показати неабияку особу, яка страждає в бездіяльності, не
бачивши сенсу в житті, тому що для такої особи будь-яка діяльність - це
дріб'язкова дурниця.
Та все ж Лермонтов майже один з перших прозаїків в
російській літературі торкнувся цієї теми.
Образ Максима Максимовича з романа "Герой нашого часу" незабутній. Вперше
ми з ним знайомимося в передмові до повести "Бела". Автор зустрічає в дорозі
стриманого літнього офіцера, який подає йому корисні ради.
Це Максим Максимович. Називаючи "азіатів бестіями", що виманюють гроші на
горілку, він зайвий раз переконує нас в тому, що дуже довго жив на Кавказі і добре
знає вдачі і звичаї цієї країни.
Максим Максимович з першого погляду має в привертає до себе свою життєвою
мудрістю, спокійною невибагливістю, уміння триматися з гідністю. Він рідко кому
розкриває душу, але якщо полюбить, то назавжди.
Немов батько рідний, він опікає Белу, Печоріна, підгодовує Казбіча і Азамата.
Через те і запрошує його до себе в гості мирною князь. За походженням Максим
Максимович дворянин, але, очевидно, він із збіднілого дворянства, без впливових
зв'язків і грошей. Не дивлячись на свій вік, він всього лише в чині штабс-капітана.
Максим Максимович не звикся підлабузнюватися перед "сильними світу цього", і
хоча генерал Ермолов давно в опалі перед царем, Максим Максимович не боїться
з повагою говорити про нього вголос. Він нешкідливий, простакуватий, тому йому
важко розібратися в складних відчуттях Печоріна.
14. У Ф. М. Достоєвського "маленька людина" повністю розуміє свою непотрібність, марність.
Яскравий тому приклад - Мармеладов з роману "Злочин і кара". Він п'яниця, ганчірка,
нікчемний, з його точки зору, людина, але він філософ.
"- Шановний добродію, - почав він майже з урочистістю, - бідність не порок, а істина.
Знаю я, що і пияцтво не чеснота, і це тим паче. Але злидні, шановний пане, злидні -
порок-с. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство вроджених почуттів, але в
злиднях ж ніколи і ніхто. За злидні навіть не палицею виганяють, а мітлою вимітають з
компанії людської, щоб тим образливіше було, і справедливо, бо в злиднях я перший
сам готовий ображати себе. " Мармеладов хоче виправитися, але не може. Він розуміє,
що прирік свою родину, а особливо дочка, на страждання, переживає через це, але
нічого не може вдіяти з собою. "Жаліти! Навіщо мене жаліти! - Раптом заволав
Мармеладов, встаючи з вперед простягнутою рукою ... - Так! Мене жаліти немає за що!
Мене розіп'яти на хресті, а не жаліти! Але Розіпни, суддя, розіпни і, розіп'явши, пожалій
його!" У Чехова "маленькі люди" викликають обурення, неприязнь, у Достоєвського -
жалість і співпереживання. "А коли йти більше нікуди! Адже треба ж, щоб кожній людині
хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь
піти." "Співчуття є найголовніший і, може бути, єдиний закон буття людського", - так
вважав Федір Михайлович Достоєвський. Співчуття допомагає вижити, допомагає
зрозуміти "маленької людини", що, незважаючи на його ницість і нікчемність, він комусь
потрібен, хтось переживає за нього, але ж кожній людині це дуже важливо.
Іншим героєм, який співчуває всім і намагається допомогти, є Соня Мармеладова. Вона
має добре серце і велику душу. Соня - "маленька людина", вона не може змінити щось у
житті країни, змінити державу, але вона здатна допомогти ближньому, допомогти тому,
хто потребує її допомоги. Ми бачимо в цій тендітній дівчині величезне духовне багатство
і внутрішню красу. Її переконання не дозволять нікому збити її з пантелику, зробити
вчинки, що суперечать моральним нормам. Для неї кожна людина представляє цінність.
Кожного вона може зрозуміти і пробачити.
16. Маленька людина "постійно зустрічається на сторінках творів А. А. Чехова. Це основний герой його творчості.
Особливо яскраво ставлення Чехова до таких людей проявляється в його сатиричних оповіданнях. А відношення це
однозначне. В оповіданні" Смерть чиновника "" маленька людина "Іван Дмитрович Червяков постійно і нав'язливо
вибачається перед генералом Бризжалова за те, що випадково оббризкав його, коли чхнув. [6]
"Я його оббризкав! - Подумав Червяков. - Не мій начальник, чужий, але все-таки незручно. Вибачитися треба."
Ключове слово в цiй думки - "начальник". Напевно, Червяков не став би нескінченно вибачатися перед пересічною
людиною. У Івана Дмитровича боязнь начальства, і цей страх переходить на лестощі і позбавляє самоповаги.
Людина доходить вже до того, що дозволяє втоптувати себе в бруд, більше того, він сам допомагає робити це. Треба
віддати належне генералу, він дуже чемно звертається з нашим героєм. Але проста людина не звик до подібного
поводження. Тому Іван Дмитрович думає, що його проігнорували і приходить просити прощення кілька днів поспіль.
Бризжалова це набридає, і він нарешті-то кричить на Червякова.
"-Пішов геть!! - Гаркнув раптом посинілий і затрясшійся генерал."
"-Що-с? - Запитав пошепки Червяков, мліючи від жаху.
-Пішов геть!! - Повторив генерал, затупотів ногами.
У животі у Червякова щось відірвалося. Нічого не бачачи, нічого не чуючи, він позадкував до дверей, вийшов на вулицю
і поплентався ... Прийшовши машинально додому, не знімаючи віцмундира, він ліг на диван і ... помер. "
Ось до чого доводить страх перед вищими чинами, вічне поклоніння і приниження перед ними. Для більш повного
розкриття образу свого героя, Чехов використав "говорить" прізвище. Так, Іван Дмитрович малий, жалюгідний, як
черв'як, його можна без зусиль розчавити, а найголовніше - він такий же неприємний.
В оповіданні "Торжество переможця" Чехов представляє нам історію, в якій батько і син принижуються перед
начальником, щоб син міг отримати посаду.
"Начальник розповідав і, мабуть, бажав здаватися дотепним. Не знаю, чи сказав він що-небудь смішне, але тільки
пам'ятаю, що тато щохвилини штовхав мене в бік і говорив:
- Смійся! ..
... - Так, так! - Зашепотів папаша. - Молодець! Він дивиться на тебе і сміється ... Це добре, може, справді дасть тобі
місце помічника письмоводителя! "
І знову ми стикаємося з схилянням перед вищестоящими. І знову це самоприниження і лестощі. Люди готові догоджати
начальника для досягнення своєї нікчемної мети. Їм навіть на думку не спадає згадати про те, що існує просте людське
достоїнство, яке не можна втрачати ні в якому разі. А. П. Чехов хотів, щоб всі люди були красиві і вільні. "У людині все
має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки". Так думав Антон Павлович, тому, висміюючи у своїх
розповідяхпримітивного людини, він закликав до самовдосконалення. Чехов ненавидів самоприниження, вічне
прислуговування і схиляння перед чиновниками. Горький говорив про Чехова: "Його ворогом була вульгарність, і він все
життя боровся з нею". Так, він боровся з нею своїми творами, він заповідав нам "по краплі видавлювати з себе раба".
Можливо, настільки мерзенний спосіб життя його "маленьких людей", їх низькі думки і негідну поведінку - результат не
лише особистих рисхарактеру, але і їх соціальний стан і порядки існуючого політичного ладу. Адже не став би Червяков
так старанно вибачатися і жити у вічному страху перед чиновниками, якщо б не боявся наслідків. Такими ж
неприємними якостями характеру мають персонажі оповідань "Хамелеон", "Товстий і тонкий", "Людина у футлярі" і
багатьох інших.
Антон Павлович вважав, що у людини повинна бути мета, до виконання якої він буде прагнути, а якщо її немає або
вона зовсім мала і незначна, то і людина стає таким же маленьким і нікчемним. Людина повинна працювати і любити -
ось дві речі, які грають головну роль в житті будь-якої людини: маленького і не маленького. На відміну від Пушкіна,
Чехов саме робить акцент на людську гідність «маленької людини» та взаємовідносини з вищестоящими в суспільстві.
18. У А. М. Островського уявлення про "маленьку людину" більше схожі на чеховські,
але є в них щось і від Достоєвського. У п'єсі "Безприданниця" "маленькою
людиною" є Карандишев. Він не хоче відчувати себе людиною третього сорту, як
це було у Чехова, але при цьому він усвідомлює свою неспроможність у
суспільстві, як і персонажі Достоєвського. Карандишев хоче влитися в це
суспільство, в суспільство, де його не чекають, де він нікому не потрібен. Але в той
же самий час він хоче принизити принижували його. Це бажання помсти робить
його байдужим по відношенню до своєї нареченої, до якої поведінка Карандишева
доставляє муки. У "Грози" Тихон і Борис, незважаючи на їх зовнішню несхожість,
однаково безвладних. Ніякої поваги до них не відчуває ні автор, ні читачі.
Жіночі образи в цих п'єсах, навпаки, дуже яскраві. Головна героїня п'єси
"Безприданниця" - Лариса Огудалової. Поради її матері такі: "Ми люди бідні, нам
принижуватися-то все життя. Так краще принижуватися змолоду, щоб потім пожити
по-людськи ... І прикидайся, і бреши! Щастя не піде за тобою, якщо сама від нього
бігаєш." Але Лариса Огудалової - людина цільний, нездатний вивертатися і
брехати. Душа її відкрита людей. І жити по-іншому вона не хоче. Катерина
Кабанова, як і Лариса, готова померти, але не жити в вульгарному, брехливому
світі. Смерть для них обох стає єдиним виходом. Лариса Огудалової і Катерина
Кабанова схожі на Соню Мармеладову. Вони не зливаються з загальною масою
дріб'язкових і жовчних людей. Соня - духовна людина, вона ні на кого не
ображається і допомагає всім. Лариса теж не схожа на всіх, вона не слід правилу:
"Без хитрощів на світі не проживеш». Перед смертю вона всіх прощає, хоча,
напевно, вона й не ображається ні на кого. При всіх їх однакових духовних
якостях, зовнішні прояви у цих героїнь різні. Соня на вигляд дуже скромна і навіть
боязка людина. Лариса і Катерина - натури більш рішучі й сильні зовні, але всі
вони однаково тверді духовно. Позиція Островського збігається з позицією
Тургенєва, який зображував своїх дівчат на порядок вище морально, ніж
оточуючих їх чоловіків.
19. Висновок
Образ «маленької людини» з'явився у світовій літературі в XIX столітті і став дуже популярним.
Цей герой представляв собою особистість з низьких соціальних шарів, зі своїми достоїнствами і
недоліками, радощами і печалями, мріями і сподіваннями. Під час розквіту реалістичного
напряму в літературі внутрішній світ, психологія «маленької людини» займала багатьох
письменників. Особливо часто до теми «маленької людини» зверталися російські класики.
Першими з них були Олександр Сергійович Пушкін і Олександр Сергійович Грибоєдов. Навіть
сам термін був вперше використаний критиком Бєлінським при розгляді твори Грибоєдов «Горе
від розуму».
Пушкін, як один з перших класиків, що описав образ «маленької людини» на ранніх стадіях своєї
творчості намагався показати високу духовність персонажів, як, наприклад, в оповіданні
«Станційний наглядач». Пізніше в його творах зазвучали мотиви переходу образу «маленької
людини» і злиття з образом народного героя - «Пісні західних слов'ян». У своїх історичних
поемах Олександр Сергійович розглядає вічне співвідношення «маленької людини» і
необмеженої влади - «Арап Петра Великого», «Полтава».
Для всіх творів Пушкіна було характерним глибоке проникнення в характер кожного героя -
«маленької людини», майстерне написання його портрета, від якого не вислизнула жодна риса.
Прямим продовжувачем тематики «маленької людини» Пушкіна став Микола Васильович
Гоголь. Найбільш повно вона висловилася в повісті «Шинель». Пізніше по стопах Пушкіна й
Гоголя пішов Федір Михайлович Достоєвський, який подарував нам ні один образ «маленької
людини» в романах «Злочин і кара» і «Бідні люди».
Окремо стоїть Грибоєдов, який дивиться на цього героя по-іншому, що зближує його погляди з
поглядами Чехова і частково Островського. Тут
на перший план виходить поняття вульгарності й самоприниження
У поданні Л. Толстого, М. Лєскова, О. Купріна "маленька людина" - це талановитий, самовіддана
людина. Найбільш яскравими цими образи вийшли в романі «Війна і мир» та повісті «Лівша».
Така розмаїтість трактуванні образа маленької людини та її еволюція у самого Пушкіна
пояснюються постійними соціальними змінами і мінливістю самого життя. Кожна епоха дає своєї
«маленької людини».
Але, з початку XX століття дана тематика поступово сходить нанівець і образ «маленької
людини» в російській літературі зникає, поступаючись місцем іншим героям.
