Ce diaporama a bien été signalé.
Nous utilisons votre profil LinkedIn et vos données d’activité pour vous proposer des publicités personnalisées et pertinentes. Vous pouvez changer vos préférences de publicités à tout moment.
Упорядкувала
бібліотекар Токмацької ЗОШ № 5
Симоненко Галина Вікторівна
Передмова
Токмацька земля славна своєю історією і талановитими
людьми.
Легендами, сумом і випробуваннями, героїкою і
звитя...
Марко Данилович Безручко народився 31 жовтня 1883 року у місті
Великий Токмак Таврійської губернії, нині місто Токмак Запо...
Коли почалася Друга світова війна, Безручко заявив, що фашизм – це головна
загроза для України. Що міг, робив для перемоги...
Михайло Давидович Бернштейн народився 3 січня 1911 року в
місті Великий Токмак Запорізької області.
“Токмак, Токмаччина – ...
Джерела:
•Бернштейн Михайло Давидович [Електронний ресурс] : матеріал
з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу:...
Народився
23 лютого 1942 року
Микола Володимирович Гомон – народився 23 лютого 1942
року у селі Вільна Україна Голопристанського району Херсонської
обла...
Денисенко Василь Семенович народився 4 квітня 1896 року у місті
Великий Токмак Бердянського повіту. Походив з селянської р...
Щоб уникнути репресій, на початку 1934 р. він виїхав на Крайню Північ.
У березні 1934 р. був направлений на Казимську куль...
ЄФИМЕНКО Петро Савич народився 2 вересня1835 р. в с. Великий Токмак
(нині м. Токмак) Запорізької області, у якому провів д...
У книзі «К вопросу об украинском народничестве» (1906) писав про
необхідність видання енциклопедичного словника про Україн...
Олександр Георгійович Івченко народився в місті Великий Токмак
Запорізької області (колишньої Таврійської губернії) 23 лис...
Івченко розробив також перші вітчизняні вертолітні поршневі і газотурбінні
двигуни: AІ-26ГР (1946), AІ-26ГРФ (1947–48), AІ...
Микола Львович Нагнибіда народився 20 вересня 1911 року в селі
Попівка (нині Смирнове) Куйбишевського району Запорізької о...
У роки війни Микола Львович повністю віддався газетярській роботі,
працював на радіомовній станції ім. Т. Г. Шевченка в Са...
Народився
23 січня 1956 року
Валентин Васильович Рекуненко народився в 1955 р. в м. Токмак
Запорізької області. У 1974 році закінчив художнє училище в
...
Джерела:
•Сказочный мир Валентина Рекуненко [Электронный ресурс]. – Режим
доступа : http://subscribe.ru/group/mir-iskusstv...
Петро Іларіонович Симоненко народився 9 січня 1927 року в місті
Токмаку Запорізької області в родині робітника. Дитинство ...
Це Петру Симоненку ми маємо завдячувати в тому, що з-під його пера зримо
постала постать конструктора аероплану Григорія Г...
Григорій Герасимович Чечет народився 1 грудня 1870 року в селі Каї-
Кулак Бердянського повіту Таврійської губернії, нині –...
Джерела:
•Симоненко, П. І. Літа орел [Текст] : документальна повість / П. І.Симоненко.
— Дніпропетровськ : Промінь, 1967. ...
Шановні читачі! Ось ми і дізналися про десятьох
уславлених людей Токмацького краю. Кожен із них
по-своєму збагатив наш кра...
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
видатні люди токмаччини
Prochain SlideShare
Chargement dans…5
×

видатні люди токмаччини

1 457 vues

Publié le

біографічний покажчик

Publié dans : Formation
  • Identifiez-vous pour voir les commentaires

  • Soyez le premier à aimer ceci

видатні люди токмаччини

  1. 1. Упорядкувала бібліотекар Токмацької ЗОШ № 5 Симоненко Галина Вікторівна
  2. 2. Передмова Токмацька земля славна своєю історією і талановитими людьми. Легендами, сумом і випробуваннями, героїкою і звитяжністю сповнені сторінки історії Токмацького краю. Він пам’ятає руські дружини, які розбили половецькі орди і самобутнього авіаконструктора; творців першого вітчизняного трактора і видатних вчених. Йому не дано забути своїх синів і дочок, які боронили рідну землю у Другу світову війну і відстоюють територіальну незалежність країни сьогодні. Довгим виявився б перелік прізвищ наших земляків, які берегли і бережуть велич спадщини славетних пращурів. Нам є ким пишатися, про що зберігати пам’ять, що продовжувати, передавати у спадок нащадкам. Одвічні людські чесноти, працелюбність з діда-прадіда слугуватимуть сьогоднішньому і прийдешньому поколінню токмачан. Цікаві долі, визначні люди жили, воювали, працювали, творили в нашому Токмацькому краї. Серед них: Безручко Марко Данилович – військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР; Бернштейн Михайло Давидович – літературознавець; Гомон Микола Володимирович – письменник, журналіст; Денисенко Василь Семенович – історик, етнограф; Єфименко Петро Савич – вчений- етнограф, історик; Івченко Олександр Георгійович – вчений, конструктор авіаційних двигунів; Нагнибіда Микола Львович – поет; Рекуненко Валентин Васильович – художник; Симоненко Петро Іларіонович – письменник, журналіст; Чечет Григорій Герасимович – авіаконструктор, винахідник- самоук.
  3. 3. Марко Данилович Безручко народився 31 жовтня 1883 року у місті Великий Токмак Таврійської губернії, нині місто Токмак Запорізької області. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1908 р.), пізніше — Чугуївське військове училище та Миколаївську військову академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі (1914 р.). Учасник Першої світової війни. Воював на німецькому фронті, був начальником штабу дивізії. Пізніше — підполковник, начальник штабу 30-го артилерійського корпусу Південно-Західного фронту. Навесні 1918 р. повернувся в Україну. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського був призначений до Генерального штабу. Брав участь в українізації фронтових частин російської армії. Перейшовши наприкінці 1918 р. на бік Директорії, очолив оперативний відділ Генерального штабу Армії Української Народної Республіки. З квітня 1919 р. — полковник, начальник штабу корпусу Січових стрільців (під командуванням Є. Коновальця); член Стрілецької ради, з січня 1920 р. — командир 6-ї стрілецької дивізії Січових стрільців. Брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР 1919—1920 рр. Після підписання Варшавського договору 1920 дивізії Марка Безручка і Олександра Удовиченка розпочали спільно з польською армією наступ на Київ під час польсько-радянської війни 1920. 7 травня 1920 дивізія Безручка в авангарді польсько-українських військ зайняла Київ. З серпня 1920 командував Середньою групою військ Армії УНР. Разом із начальником штабу 6-ї Січової дивізії полковником Всеволодом Змієнком очолював героїчну оборону міста Замостя 28 серпня — 2 вересня 1920 та вийшов переможцем тут у запеклих боях союзних польсько-українських військ (6-та січова стрілецька дивізія УНР і 31-й польський полк) проти першої кінної армії Будьонного. Середня група військ під його проводом вела восени контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород—Бар—Літин. 5 жовтня 1920 йому присвоєно звання генерал-хорунжого. Після виснажливих боїв, українські війська покинуті союзниками відступили 21 листопада 1920 року за ріку Збруч і були інтерновані Польщею. Перебував у таборі в Александруві Куявському та у Щипйорні під Калішем. Наприкінці 1920 р. М. Безручко очолював військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. У 1920—1924 рр. — військовий міністр і віце-міністр уряду УНР на еміграції у Польщі, член Вищої військової ради УНР. З 1924 р. оселився у Варшаві; у 1931—1935 рр. був головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві. Був редактором та видавцем військово-історичного мемуарного збірника «За Державність». Автор книги «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині», численних статей з історії військ.
  4. 4. Коли почалася Друга світова війна, Безручко заявив, що фашизм – це головна загроза для України. Що міг, робив для перемоги над ним. Він активно підтримував Організацію українських націоналістів. 10 лютого 1944 р. генерал-хорунжий Марко Данилович Безручко помер. Марко Безручко похований у православній частині міського цвинтаря «Воля» у Варшаві поруч із могилою свого друга генерала Всеволода Змієнка. Тут же поховано близько сотні видатних полководців та державних діячів УНР. Нам треба пам’ятати слова бойового генерала, нашого земляка: “Сильна армія – це право на існування нації”. Вони дуже доречні особливо зараз. Вшанування пам'яті •У Києві є Вулиця Марка Безручка. •У місті Рівне є проспект Генерала Безручка. •У місті Вінниця є Вулиця Генерала Безручка, Провулок Генерала Безручка і Проїзд Генерала Безручка. • У місті Токмак Запорізької області є вулиця Марка Безручка. Могила генерала Безручка на цвинтарі у Варшаві Джерела: •Безручко Марко Данилович [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D0%B7%D1%80%D1%83%D1%87%D0%BA%D0%BE_%D0% 9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%BE_%D0%94%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0% B8%D1%87 , вільний. – Назва з екрана. •Безручко Марко Данилович [Електронний ресурс] // Ух ти… Токмак! [Веб- сайт] : ЖЗЛ Токмака – Режим доступу: http://tokmak.pp.ua/zhzl-tokmaka/bezruchko- m-d.html , вільний. – Назва з екрана. •Гомон, М. Генерал-хорунжий Безручко [Текст] / М. Гомон // Гомон, М. Край Токмацький : документальна історико-краєзнавча розповідь про міста Токмак, Молочанськ і села Токмацького району / М. Гомон. – Токмак, 2002. – С.38-41. •Романюк, М.М. Безручко Марко Данилович [Електронний ресурс] /М.М. Романюк // Енциклопедія сучасної України. – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=41587, вільний. – Назва з екрана.
  5. 5. Михайло Давидович Бернштейн народився 3 січня 1911 року в місті Великий Токмак Запорізької області. “Токмак, Токмаччина – то моя батьківщина. Тут пройшло моє дитинство – нелегке, часом драматичне, а все-таки прикметне, по- своєму незабутнє. Були то роки захоплення романтикою. Токмак 20-х років – то моя юність, звитяжна, вимріяна, то моя молодість на самій зорі. Це звідти я пішов у широкий світ, вступив до інституту. Через кілька років по тому, після закінчення аспірантури, судилося мені поряд з працею в інституті літератури Академії Наук УРСР бути ще й викладачем Київського університету. А почалося все, можна сказати, значно раніше – із села Солодка Балка, де я вчителював у 1929-1930 рр. Одне слово, багатьма нитками пов’язана моя доля з рідним краєм”. (М. Бернштейн) Бернштейн Михайло Давидович — відомий український літературознавець. Учасник Другої світової війни, мав бойові нагороди. Доктор філологічних наук, професор. Автор праць з історії української літератури, критики й журналістики. Брав участь у підготовці академічного 10-томного видання творів Т. Шевченка, видань творів І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, І. Манжури, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Білецького та ін. Досліджував творчість М. Вовчка, П. Куліша, М. Драгоманова, М. Костомарова, І. Білика. Опублікував низку статей про творчість М. Стельмаха, А. Малишка, О. Корнійчука, З. Мороза та ін. Один з авторів і відповідальний редактор 3-го й 4-го томів (1968–1969) «Історії української літератури» у 8-ми томах. Лауреат Шевченківської премії 1988 року. В галузі шевченкознавства розробляв проблеми текстології («Літературно-текстологічний аналіз поеми „Гайдамаки“ Т. Г. Шевченка», 1939, «Деякі питання текстології ранніх творів Т. Шевченка», 1973), зв'язків поета з російською літературою («Шевченко і російська література», 1947).
  6. 6. Джерела: •Бернштейн Михайло Давидович [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%88%D1%82%D0%B5 %D0%B9%D0%BD_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_%D0%94% D0%B0%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87, вільний. – Назва з екрана. •Гомон, М. Народні таланти [Текст] / М. Гомон // Гомон, М. Край Токмацький : документальна історико-краєзнавча розповідь про міста Токмак, Молочанськ і села Токмацького району / М. Гомон. – Токмак, 2002. – С.100-101. •Шевченко, В. Ф. Бернштейн Михайло Давидович [Електронний ресурс] / В. Ф. Шевченко // Енциклопедія сучасної України. – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=39485, вільний. – Назва з екрана. Вагомим внеском у розвиток українського літературознавства стали його праці «Журнал „Основа“ і український літературний процес 50-60-х рр. XIX ст.» (1959) та «Українська журналістика 70- 90-х років XIX ст.» (1960), а також «Франко і Шевченко» (1984). Уся наукова діяльність вченого була пов'язана з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України, якому він віддав понад 60 років життя. У складі його колективу Михайло Давидович Бернштейн взяв участь у підготовці 50-томного видання творів Івана Франка — очолив текстологічну комісію і був редактором низки томів цього видання. Пішов з життя 7 грудня 2002 року.
  7. 7. Народився 23 лютого 1942 року
  8. 8. Микола Володимирович Гомон – народився 23 лютого 1942 року у селі Вільна Україна Голопристанського району Херсонської області . Дитинство і юність його були нелегкими. Працюючи після закінчення школи трактористом, майбутній письменник рано пізнав ціну важкій хліборобській праці. В цей час він почав писати вірші, оповідання, статті. Заочно закінчив Київський державний університет. Сорок років життя віддав роботі в пресі, більше трьох десятків літ – головним редактором міськрайонної газети “Таврія”. Живе в місті Токмак Запорізької області. Член Спілки письменників України, Заслужений журналіст України, Почесний громадянин Токмацького району Запорізької області, автор чотирнадцяти книг: одинадцять із них – художні, дві – документальні, одна – автобіографічна. За особистий творчий внесок у розвиток української національної літератури письменнику присуджено регіональну літературну премію імені Миколи Нагнибіди (роман “Над Кінбурном чайка плаче”, альманах “Хортиця”, Запорізький обласний фонд культури). Як співавтор колективного збірника “Їх водила молодість”, удостоєний регіональної літературної премії імені Михайла Андросова. Я все життя сповідував ідеологію правди… Саме звідти і мої дороги у слові. Микола Гомон Джерела: •Гомон, М. Гомін, постріл, сліпого колосу дзвін [Текст] : іскрини творчого світу / Микола Гомон. – Токмак : Наше місто Токмак, 2015. – 124 с. •Абліцов, О. І. Гомон Микола Володимирович [Електронний ресурс] / О. І. Абліцов // Енциклопедія сучасної України. – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=30761 , вільний. – Назва з екрана. •Гомон Микола Володимирович [Електронний ресурс] / Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олеся Гончара. – Режим доступу: http://lib.kherson.ua/znd_2012-4.htm, вільний. – Назва з екрана.
  9. 9. Денисенко Василь Семенович народився 4 квітня 1896 року у місті Великий Токмак Бердянського повіту. Походив з селянської родини. У дитинстві Василь наймався на літній час до багатих німців-колоністів, а коли старші брати пішли працювати на промислові підприємства, вступив до гімназії в Санкт-Петербурзі, яку закінчив 1915 р. Протягом 1915 − 1917 рр. служив писарем у війську у Симбірську (згідно з автобіографією, до війська призивався вже як студент І курсу). За родинними переказами, у 1917 − 1918 рр. служив в одному з підрозділів Українських Січових Стрільців. З 1919 р. навчався на слов'яноукраїнському відділі історико-філологічного факультету Київського українського державного університету, а після його реорганізації у 1920 р. — на літературно-лінгвістичному відділі факультету профосвіти Вищого інституту народної освіти ім. М. Драгоманова і 1923 р. закінчив його повний курс, отримавши фах викладача мов і літератури. Володів французькою, німецькою, польською, сербською і болгарською мовами. Протягом 1921 − 1933 рр. викладав мову та літературу в навчальних закладах Києва. Одночасно з викладацькою роботою у 1927 − 1930 рр. був аспірантом відділу примітивної культури й народної творчості в очолюваній академіком Михайлом Грушевським Науково-дослідній кафедрі історії України при Всеукраїнській Академії Наук. Підготував кілька наукових праць, зокрема, на теми похоронної обрядовості східних слов'ян і весільної обрядовості в Україні. У липні 1930 р. за керівництва Михайла та Катерини Грушевських захистив промоційну роботу (кандидатську дисертацію) на тему: «Похоронні й поминальні трапезування в комплексі заходів колективу у випадку смерті члена громади». Після ліквідації кафедри у 1931–1933 рр. працював асистентом, а згодом науковим співробітником Культурно- історичної комісії Всеукраїнській Академії Наук. Десь наприкінці 1920-х рр. Василь Семенович одружився з Марією Іванівною Безручко (1903 − 1955) — близькою родичкою Марка Даниловича Безручка — відомого полководця, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки, уродженця м. Токмака. У 1930 р. в них народився син Ігор. Але за тогочасних умов успішна наукова кар'єра і сімейне щастя Василеві Денисенку не судилось. Історична наука була оголошена «фронтом», почалось масоване шельмування «українських буржуазних» учених, протягом 1929−1933 рр. перестали існувати створені Михайлом Грушевським Історичні установи, почались арешти його співробітників і учнів. 1933 р., під час чергової політичної чистки, В.С. Денисенка було звільнено з ВУАН разом з багатьма іншими співробітниками.
  10. 10. Щоб уникнути репресій, на початку 1934 р. він виїхав на Крайню Північ. У березні 1934 р. був направлений на Казимську культбазу на посаду завідуючого краєзнавчого пункту. Працював там по серпень 1936 р. Вивчивши хантийську й ненецьку мови, як дослідник проводив численні етнографічні роботи, значно поповнив колекції музею культбази. Протягом 1936–1938 рр. він працював у Казимській експедиції. У 1939 − 1944 рр. був директором Салехардського окружного заполярного музею, у 1941 − 1944 рр. − головою окружного лекційного бюро. Був автором понад 100 газетних і журнальних публікацій про життя на Далекій Півночі. Василь Денисенко зміг повернутись до Києва лише 1944 р., за сприяння Максима Рильського. Працював старшим науковим співробітником в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії (1944−1947; у 1945−1946 рр. виконував обов'язки вченого секретаря) та в Інституті художньої промисловості Академії архітектури УРСР (1947−1948). У зв'язку з тим, що 1948 р. у справі ОУН був засуджений син Василя Семеновича Ігор Денисенко, вчений, аби уникнути нових гонінь, був змушений знову залишити Україну. В 1948−1949 рр. він працював у м. Кизил директором і старшим науковим співробітником Тувинського обласного краєзнавчого музею. Але невдовзі повернувся в Україну: спершу до Миколаєва, на посаду старшого наукового співробітника Обласного історичного музею (1949−1950), а потім і до Києва, де влаштувався старшим лаборантом Київського університету (1950−1952). Вийшовши на пенсію, продовжував дослідження з етнографії українців, росіян та народів Півночі, яким присвятив книжку «На далекій Півночі». Незадовго до смерті Василь Семенович клопотався щодо реабілітації Катерини Грушевської та Сергія Шамрая, інших діячів української науки і культури, видання творів поета-емігранта Олександра Олеся. В. С. Денисенко помер після тривалої хвороби 4 серпня 1964 р. і був похований на столичному Байковому кладовищі. Джерела: •Денисенко Василь Семенович [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%B0 %D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 , вільний. – Назва з екрана. •Саєнко, В.М. Денисенко Василь Семенович [Електронний ресурс] / В. М. Саєнко // Ух ти… Токмак! [Веб-сайт] : ЖЗЛ Токмака – Режим доступу: http://tokmak.pp.ua/zhzl-tokmaka/denisenko-v-s.html , вільний. – Назва з екрана.
  11. 11. ЄФИМЕНКО Петро Савич народився 2 вересня1835 р. в с. Великий Токмак (нині м. Токмак) Запорізької області, у якому провів дитячі роки. Навчався в Харківському та Московському університетах. У1860— 1870 рр. за участь у Харківсько-Київському таємному товаристві перебував на засланні у Пермській та Архангельській губерніях, де одружився з Олександрою Ставровською. Досліджував історію промислів, звичаєвого права, вірувань, статистики народів Півночі, побут населення Чернігівщини й Харківщини. Автор праць «Збірка Малоросійських заклять» (1874), «Калнишевський, останній кошовий Запорізької Січі» (1875), «Кустарні, відхожі та деякі селянські промисли в Сумському повіті», «Останній писар Війська Запорізького Глоба» (обидві 1882), «Матеріали для вивчення економічного становища селян Харківського повіту» (1884), «Рудні на Сіверщині» (1888). Перебуваючи на засланні на півночі Російської імперії почав збирати місцевий фольклор. Літо 1862 р. провів у с. Возгорах, що за 180 км від Соловецького монастиря. Розпитуючи у селян про монастир, від 80-річного селянина почув, що той бачив «якогось отамана козаків». Розпочавши 1863 року цілеспрямовані пошуки, Єфименко виявив у архіві Архангельської губернської канцелярії «Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». У 1875 році Петро Єфименко опублікував статтю, повернувши таким чином з небуття останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. У 1884—1887 рр. керував виданням «Харківського календаря», в якому багато уваги було приділено краєзнавчо-етнографічним та економічним проблемам. У статті «До питання про українське народництво», опублікованій 1906 р. під псевдонімом Петро Одинець, піддав критиці марксистське вчення. Єфименко П. С. створив ряд програм для збирання матеріалів з етнографії, зокрема про народні забобони і повір’я в Україні (1866), видав «Сборник малороссийских заклинаний» (1874) – одну з кращих збірок українського фольклору. Єфименко П. С. – автор численних праць з етнографії, звичаєвого права, народних промислів росіян і українців: «О малороссиянах в Оренбургской губернии» (1861), «Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии» (1869), «Памятки украинской народной словесности» (1859) та статей з історії України та побуту XVII–XVIII ст., зокрема «Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии (1708-1802)», «Откуда взялись запорожцы» та інших
  12. 12. У книзі «К вопросу об украинском народничестве» (1906) писав про необхідність видання енциклопедичного словника про Україну, наукових праць з історії української культури, літератури, науки, які повинні супроводжуватись бібліографічними списками. Першою роботою бібліографічного характеру була його рецензія на «Указатель источников для изучения Малороссийского края» О. Лазаревського. В рецензії чи не вперше в Україні поставив питання про складання повної української бібліографії, вказував на необхідність обліку і реєстрації друкованих матеріалів, що з’явилися на території Галичини. У статтях «Образцы обличительной литературы в Малороссии» й «Н. Д. Мизко» (обидві – 1882), виступив з пропозицією щодо складання повної бібліографії української літератури. Єфименко П. С. був укладачем бібліографічного покажчика праць про українського етнографа П. Чубинського (1884). Помер Петро Савич Єфименко 7 травня 1908 р. у Петербурзі. Джерела: •Гомон, М. Історик, дослідник, етнограф [Текст] / М. Гомон // Гомон, М. Край Токмацький : документальна історико-краєзнавча розповідь про міста Токмак, Молочанськ і села Токмацького району / М. Гомон. – Токмак, 2002. – С.28-30. •Єфименко Петро Савич [Електронний ресурс] // Енциклопедія сучасної України : суспільство. - Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=20172, вільний. – Назва з екрана. •Єфименко Петро Савич [Електронний ресурс] // Українська бібліотечна енциклопедія. - Режим доступу: http://ube.nplu.org/article/%D0%84%D1%84%D0%B8%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0 %9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%20%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%87, вільний. – Назва з екрана. •Єфименко Петро Савич [Електронний ресурс] // Велика бібліотека біографій. – Режим доступу: http://ua.bio-graf.ru/ae/yefimenko-petro-savich.html, вільний. – Назва з екрана. •Петро Савич Єфименко [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D1%84%D0%B8%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0% 9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%87, вільний. – Назва з екрана. •Саєнко, В. М. Токмацькі витоки родини Єфименків [Електронний ресурс] : до 170-літньої річниці від народження П. С. Єфименка / В. М. Саєнко // Ух ти… Токмак! [Веб-сайт] : ЖЗЛ Токмака – Режим доступу: http://tokmak.pp.ua/zhzl- tokmaka/rodina-efimenkiv.html, вільний. – Назва з екрана.
  13. 13. Олександр Георгійович Івченко народився в місті Великий Токмак Запорізької області (колишньої Таврійської губернії) 23 листопада 1903 році в сім'ї робітника. Там він пішов до школи, і там пройшли його дитинство і юність. Трудову діяльність Олександр Георгійович почав в 17 років учнем ливарної справи, а потім ливарником на заводі імені Кірова в місті Великий Токмак. Вищу технічну освіту Олександр Георгійович Івченко отримав у Харківському механіко-машинобудівному інституті, закінчивши факультет «двигунів внутрішнього згоряння» в 1935 році. Після закінчення інституту Івченко працював інженером із збирання та випробування авіаційних двигунів на Запорізькому заводі імені Баранова № 29 (тепер ВАТ «Мотор Січ»). Потім був переведений у відділ головного конструктора, де займався конструюванням і вдосконаленням авіаційних поршневих двигунів спочатку в якості рядового конструктора, а потім начальника конструкторської бригади. Становлення Олександра Івченка як конструктора пов'язане з роботою в довоєнні роки на моторобудівному заводі в Запоріжжі. Знаковою стала його участь у модифікації двигуна М-88, коли він разом із колегами знайшов технічне рішення, яке дало змогу істотно підвищити моторесурс двигуна, завдяки чому двигун був прийнятий до серійного виробництва. Це був двигун, на який з нетерпінням чекала вітчизняна авіація. За роки Другої світової війни евакуйований до Омська завод, заступником головного конструктора якого був Олександр Івченко, виготовив понад 27 тисяч авіадвигунів для військових літаків. З них понад 10 тисяч – це двигуни М-88. Від 1945 р. – головний конструктор дослідно-конструкторського бюро на Запорізькому моторобудівному заводі, на базі якого 1959 р. створив і очолив самостійне дослідне підприємство – Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро "Прогрес", з 1963 р. – його генеральний конструктор. Розробив серію поршневих двигунів для навчально-тренувальних літаків, літаків сільськогосподарської авіації, пасажирських літаків місцевих авіаліній та аеросаней, зокрема низку двигунів: AІ-10, AІ-12, AІ-14P, AІ-14РФ і модифікацію двигуна АШ-62ІP (зокрема, двигун AІ-14P встановлювався, наприклад, на літаках Як-12, Як-18, Ан-14 "Бджілка"; двигун АШ-62ІP – на народногосподарських літаках Лі-2 і Ан-2). Авіадвигун газотурбінного зразка ТС-12Ф (1953) застосовувався для запуску основних двигунів пасажирського літака Ту-114 і на транспортному літаку Ан-22.
  14. 14. Івченко розробив також перші вітчизняні вертолітні поршневі і газотурбінні двигуни: AІ-26ГР (1946), AІ-26ГРФ (1947–48), AІ-26В (1952). Двигун AІ-26В встановлювався на вертольотах Мі-1. Розроблені на початку 1950-х рр. двигуни AІ-4Г, AІ-14В застосовувалися на легких вертольотах Ка-10, Ка-15, Ка-18. Від середини 1950-х рр. Івченко працював над створенням високонадійних та економічних турбогвинтових двигунів. Після державних випробувань (1957) був запроваджений у серійне виробництво двигун AІ-20, який став "родоначальником" сім'ї турбогвинтових двигунів AІ-20К, AІ-20М, AІ-20Д, AІ-24, AІ-24Т, що встановлювалися на пасажирські та військово-транспортні літаки: Іл-18, Ан-8, Ан-10, Ан-12, Ан-24, Ан-26, Ан-30, Ан-32 та гідролітаки Бе-12. В останні роки життя Івченко розробив турбореактивні двигуни AІ-25 та AІ-25ТЛ (1966) для літаків Як-40. Двигуни Івченка широко використовувалися не лише в літакобудуванні, а й в інших галузях: у суднобудуванні – для суден на підводних крилах і повітряній подушці, в нафтодобувній (для буріння), в енергогенеруючій – для пересувних електростанцій тощо. На початку 1990-х рр. авіадвигуни "школи Івченка" експлуатувалися зарубіжними авіакомпаніями. Лауреат Державної премії СРСР (1948), Ленінської премії (1960). Нагороджений багатьма орденами і медалями. О. Г. Івченко помер 1 липня 1968 р. у м. Запоріжжя. У 2009 році засновнику школи авіабудування біля Запорізького КБ "Прогрес" було встановлено пам'ятник. Завдяки ініціативі та зусиллям доньки видатного конструктора Наталії Олександрівни Івченко у переддень 110-ї річниці від дня народження Олександра Івченка в Токмаку відкрито пам'ятник славному земляку, ім'я якого золотими літерами вписано у світову історію авіації. Джерела: •Івченко Олександр Георгійович [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9E%D0% BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B 3%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87, вільний. – Назва з екрана. •Ільченко, М. Ю. Школа авіадвигунобудування Олександра Івченка [Електронний ресурс] /М. Ю. Ільченко. – Режим доступу: http://kpi.ua/ivchenko, вільний. – Назва з екрана. •Медведський, В. І. Таланти Токмака. Академік Івченко О. Г. [Текст] / В. І. Медведський, Г. В. Медведська. – Токмак : Трибуна, 2011. – 112 с.
  15. 15. Микола Львович Нагнибіда народився 20 вересня 1911 року в селі Попівка (нині Смирнове) Куйбишевського району Запорізької області в сім'ї сільського фельдшера. Дитинство та юнацькі роки Миколи Львовича пройшли на Запорізькій землі. У роки громадянської війни родина Нагнибіди переїхала до Великого Токмака, де прожила десять років. М. Нагнибіда згадував: “Я пам’ятаю літа громадянської війни, страшний голод. Все це ми пережили в містечку – столиці мого дитинства”. Згодом, ставши вже відомим поетом Микола Нагнибіда у вірші "Запорізькі нариси" з любов'ю напише: Не велике містечко Великий Токмак. То ж дитинства мого столиця. У ярах чарував мене дикий мак, Звала в даль степова мене птиця. Ще й сьогодні, згадавши ті дні, Зігріваю я спогадом серце, Бо наснажує сили мені Степове моє рідне джерельце. Лине час, линуть дні і літа, І дорога попереду в'ється, Але пам'яті доброї нить золота, Як далеко не йди, Не порветься... З дитинства майбутній поет полюбив безкраї степи, мальовничу природу Придніпров'я. Через все своє життя Микола Львович пронесе любов до рідної землі, на якій він виріс. Степ безмежний - мій краю коханий, Весь душею одкритою ти Розпростерся, простий і нехитрий, Розгорнув свою душу по саму блакить. А ще по-справжньому юного Миколу тягнуло до книжки. Та вчитися багато не довелося. Життя змусило хлопця з молодих літ самостійно заробляти на шматок хліба. М. Нагнибіда працював слюсарем на Харківському велосипедному заводі. Саме на цей час припадають перші літературні спроби майбутнього письменника (друкуватися він почав з 1930 року, а перша поетична збірка «Дніпровська весна» вийшла в 1932 році). Потім була праця на будівництві металургійного комбінату «Запоріжсталь», Дніпрельстану, навчання в Харківському інституті журналістики, робота в газетах і журналах, служба на Чорноморському флоті.
  16. 16. У роки війни Микола Львович повністю віддався газетярській роботі, працював на радіомовній станції ім. Т. Г. Шевченка в Саратові, яка вела передачі на окуповану німцями Україну, писав вірші. Уже в 1943 році вийшла книга фронтових поезій «Здрастуй, Харків!» З 1947 року Микола Нагнибіда повністю переходить на творчу роботу, яка увінчалася цілим рядом прекрасних збірок поезій: «Оживуть степи», «Степ і море», «Гірські вершини» тощо. А всього талановитий майстер залишив по собі понад шістдесят книжок своїх творів. М. Нагнибіда відомий і як перекладач. Особливо помітний його внесок у пропаганду в нашій країні білоруської поезії. Микола Львович любив мандрувати. Він об'їздив багато країн, мав друзів у різних куточках землі. З таких мандрів письменник завжди повертався повен нових тем, образів, свіжих вражень. Але найбільше любив він приїжджати до рідного краю - Запорізького. Він був справжнім сином України, сином Запорізького краю. Таврійських вечорів глибока далина, Лимани срібні, крики лебедині... Я всю сходив - немає на Вкраїні Такої, як кохана сторона. В своїх віршах Микола Львович Нагнибіда заповідає читачам любити свою Батьківщину, свій край, своїх батьків, людей, які своєю працею звеличують Україну; зичить пам'ятати про головну місію кожного з нас - бути справжньою Людиною.Кожне слово поета йде від самого серця Миколи Львовича. Кожен рядочок, написаний поетом, це щирий діалог з читачем і шанувальники поезій Миколи Нагнибіди відчувають це. Джерела: •Нагнибіда Микола Львович [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D0%BD%D0%B8%D0%B1%D1%96%D0%B4%D0%B 0_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B 8%D1%87, вільний. – Назва з екрана. •Микола Нагнибіда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/biography/nagnibida.html , вільний. – Назва з екрана. Микола Нагнибіда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pilipyurik.com/index.php?option=com_content&view=article&id=193:2009-12-16-11-25- 40&catid=43:2009-04-12-14-52-17&Itemid=72 , вільний. – Назва з екрана.
  17. 17. Народився 23 січня 1956 року
  18. 18. Валентин Васильович Рекуненко народився в 1955 р. в м. Токмак Запорізької області. У 1974 році закінчив художнє училище в Дніпропетровську. Член Національної Спілки художників України з 1987 р. Учасник багатьох всеукраїнських та міжнародних художніх виставок. Учасник трієнале живопису в м. Києві 1998, 2001 рр. Картини художника знаходяться в приватних галереях Польщі, Югославії, Німеччини, Росії, США. Картини Валентина Рекуненка прикрашають державні музеї України. Людині для щастя і гарного настрою просто необхідні яскраві, позитивні емоції. Ви отримаєте їх у величезній кількості, коли поринете в фантастичний красивий світ Валентина Рекуненка. Казкові і фантасмагоричні картини, цікаві і дітям, і дорослим, сповнені кумедних сюжетів і фантазії. Не кожен художник може бути чарівником. Чари вимагають самого серйозного підходу. Серйозного - не означає нудного. Навпаки, чарівництво приходить допомагати творити тільки до тих, хто у всьому бачить розмаїття. Художники-казкарі мають дивну здатність переноситися в дитинство, а чарівними паличками їм служать звичайні ручка, олівець, пензлик ... Чари можуть ховатися в будь-яких предметах, вони живуть там, де їм затишно. Жанр фентезі існує тепер практично всюди - він затребуваний і незамінний. Де ще, як не в фентезі, можна проявити себе, показати світ своїми очима, а, можливо, і переосмислити картину світу. А як цікава гра художника з масштабами! Як заворожує ця насиченість деталями, промальовування яких дозволяє насолодитися красою придуманого світу! Як притягують кумедні сюжети і багата фантазія! Картини можна розглядати годинами. Світ картин Валентина Рекуненка - це світ, який є у снах. Іноді трохи гротескний, але завжди кличе повернутися. Повернутися в куточки, де зупинилося в невагомості час, де немає законів фізики, де істоти і предмети вільні в своїх проявах.
  19. 19. Джерела: •Сказочный мир Валентина Рекуненко [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://subscribe.ru/group/mir-iskusstva-tvorchestva-i-krasotyi/5262916/ , свободный. – Название с экрана. •Современная живопись. Художник Рекуненко Валентин Васильевич [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://naxodka.od.ua/painting/1178- sovremennaya-zhivopis-hudozhnik-rekunenko-valentin-vasilevich.html , свободный. – Название с экрана. •Художник Валентин Рекуненко [Электронный ресурс] // Интересные картинки : сайт визуального удовольствия. - Режим доступа : http://intpicture.com/xudozhnik-valentin-rekunenko/?qcAC=1&pid=2692&pin=1&gin=1&page- album=1#gpin1, свободный. – Название с экрана. •Художник Валентин Рекуненко. Фэнтези [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.liveinternet.ru/tags/%E2%E0%EB%E5%ED%F2%E8%ED+%F0%E5%EA%F3%ED%E5% ED%EA%EE/ , свободный. – Название с экрана.
  20. 20. Петро Іларіонович Симоненко народився 9 січня 1927 року в місті Токмаку Запорізької області в родині робітника. Дитинство та юнь його пройшли під знаком 2-ї світової війни. Будучи підлітком, Петро Симоненко став зв`язківцем для підпільників сіл Новогорівка та Садове, що на Токмакщині. Після визволення Токмацького краю від фашистських окупантів юнак одразу ж записався добровольцем на фронт. Петро воював спочатку мінером-знешкоджувачем, а через рік став радистом. З 1946 по 1952 рік служив у Військово-морському флоті. Після демобілізації працював журналістом. На 1946 рік припали й перші його проби пера - це були дописи до місцевих періодичних видань (адже політично активний юнак так проявляв свою суспільну позицію). Згодом він вирішив покращити свої наукові пізнання (поступивши до університету), а пізніше, вже працював за фахом: редактором у видавництвах. Спершу він попрацював у Київському книжковому видавництві, потім уже у відділі критики журналу «Прапор», а згодом редактором в газеті «Червоне Запоріжжя» (сучасна «Запорізька правда»). В ті ж часи, Петро Симоненко закінчив у Києві Вищу партійну школу (1961 рік) та Київський національний університет (1964 рік). Писав українською і російською мовами, перекладав з російської, словацької та англійської. Почав друкуватись у 1946 році. Опублікував близько 5000 статей і рецензій з питань літератури і мистецтва. Окремі видання: художній нарис “Шановна Марія Іванівна” (1960), повісті “Літа орел” (1967), “Понад вітрами” (1968), історико- публіцистичний нарис “Запоріжжю – 200” (літературний виклад, 1970), книжка новел “Святкова соната” (1977), повість “Над ветрами” (1979), книжка повістей “Своє небо” (1983), книжка повістей та оповідань “Неспокійні знайомства” (1985).
  21. 21. Це Петру Симоненку ми маємо завдячувати в тому, що з-під його пера зримо постала постать конструктора аероплану Григорія Герасимовича Чечета у повістях “Літа орел”, “Понад вітрами”. А це ознака письменницького таланту. Він любив докопуватися до істини. Був простим і щирим. І не терпів брехні й несправедливості. А ще був чесним перед рідною землею, з якої пішов у широке життя. Помер П. І. Симоненко у грудні 1987 року. Похований на центральному кладовищі міста Токмак. Джерела: •Симоненко, П. І. Літа орел [Текст] : документальна повість / П. І.Симоненко. — Дніпропетровськ : Промінь, 1967. — 146 c. •Симоненко, П. І. Понад вітрами [Текст] : документальна повість / П. І. Симоненко. — Дніпропетровськ : Промінь, 1968. — 164 c. •Гомон, М. Народні таланти [Текст] / М. Гомон // Гомон, М. Край Токмацький : документальна історико-краєзнавча розповідь про міста Токмак, Молочанськ і села Токмацького району / М. Гомон. – Токмак, 2002. – С.106-108. •Симоненко Петро Іларіонович [Електронний ресурс] : коротка біографія // Хата-читальня Запоріжжя [Веб-сайт]. – Режим доступу: https://sites.google.com/site/hatachitalnazaporizza/pismennki-zaporizskogo-krau/simonenko- petro-ilarionovic, вільний. – Назва з екрана.
  22. 22. Григорій Герасимович Чечет народився 1 грудня 1870 року в селі Каї- Кулак Бердянського повіту Таврійської губернії, нині – село Трудове Токмацького району Запорізької області. З дитинства запала в його серце мрія побудувати літальний апарат. Живучи в злиднях, не вилазячи з боргів, Григорій Герасимович у 1909 році власноручно у Великому Токмаку виготовив модель аероплана “Планета”, з якою поїхав до Петербурга. У 1911 році у приватній майстерні в Петербурзі за участі інженера-конструктора Миколи Ребікова та фінансиста Ушкова, збудував аероплан «ЧУР-1» (Чечет, Ушков, Ребіков) і піднявся в повітря. З 25 березня по 8 квітня 1912 брав участь у другій Повітроплавальній виставці. Деякий час брав участь у випробовуваннях літака на Комендантському аеродромі в Петербурзі. Після того як Ушков привласнив собі винахід, повернувся до Великого Токмака, де найнявся слюсарем на механічний завод німецьких заводчиків-колоністів Фукса і Клейнера. Весь свій заробіток він витрачав на створення нового літального апарату. Каркас повітряно- вітрильного корабля конструктор зробив з бамбукових палиць. Крила і маленькі бічні поверхні, перетинки між крилами і хвостове оперення обернув щільним тонким полотном. Планер, поставлений на колеса, передбачалося запускати буксируванням (конем) або розігнавши по похилій площині. Після громадянської війни Г. Г. Чечет переїхав до Запоріжжя. У 1922 році йому дали інженерну роботу на заводі «Дека» (Мотор Січ). Винахідник хотів збудувати народногосподарський літак, але в березні 1922 року невблаганна хвороба забрала його з життя. Помер від епідемічного висипного тифу. Похований у місті Токмак біля хутора Ігнатівка. Роботи Г. Г. Чечета були дуже корисні, а деякі конструктивні рішення стали пріоритетом нашої науки і до сьогоднішнього часу широко використовуються в авіаційній промисловості всього світу
  23. 23. Джерела: •Симоненко, П. І. Літа орел [Текст] : документальна повість / П. І.Симоненко. — Дніпропетровськ : Промінь, 1967. — 146 c. •Симоненко, П. І. Понад вітрами [Текст] : документальна повість / П. І. Симоненко. — Дніпропетровськ : Промінь, 1968. — 164 c. •Чечет Григорій Герасимович [Електронний ресурс] : матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B5%D1%87%D0%B5%D1%82_%D0%93%D1%80 %D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D 1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87, вільний. – Назва з екрана. •Дерновая, В. Чечет Григорий Герасимович. Авиатор-самоучка [Електронний ресурс] / Вероника Дерновая // Ух ти… Токмак! [Веб-сайт] : ЖЗЛ Токмака – Режим доступу: http://tokmak.pp.ua/zhzl-tokmaka/chechet-g-g.html, вільний. – Назва з екрана.
  24. 24. Шановні читачі! Ось ми і дізналися про десятьох уславлених людей Токмацького краю. Кожен із них по-своєму збагатив наш край і залишив гарний слід на землі. Мине час, минуть дні і літа, але кожна людина повинна пам’ятати звідки вона родом і де її Батьківщина.

×