Ce diaporama a bien été signalé.
Nous utilisons votre profil LinkedIn et vos données d’activité pour vous proposer des publicités personnalisées et pertinentes. Vous pouvez changer vos préférences de publicités à tout moment.

Поетеса з легіону безсмертних: Олена Теліга

Поетеса з легіону безсмертних: Олена Теліга: літературний нарис

  • Identifiez-vous pour voir les commentaires

  • Soyez le premier à aimer ceci

Поетеса з легіону безсмертних: Олена Теліга

  1. 1. Відділ культури і туризму Черкаської РДА КЗ «Черкаський районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради Літературний нарис Черкаси – 2016
  2. 2. Поетеса з легіону безсмертних: Олена Теліга: літературний нарис [до 110-річчя з дня народження поетеси] / КЗ «РОМЦ БКР» Черкас. райради; авт.-укладач Т.В. Крупченко. – Черкаси: [б.в.], 2016. – 12 с. В 2016 році виповнюється 110 років від дня народження славетної дочки українського народу, натхненної поетеси, щирої патріотки та громадського діяча Олени Іванівни Теліги. Ім’я Олени Теліги не так давно повернулося у нашу літературу та історію. Десятки років в Україні про неї нічого не було відомо, адже за часів тоталітарного режиму за нею міцно закріпилось тавро «ворога народу». Мета даного нарису – ознайомити читачів із життєвим подвигом та героїчною поезією української поетеси і патріотки. Видання містить бібліографічний список джерел та розраховане на бібліотечних працівників, вчителів, учнівську та студентську молодь та на широке коло читачів. Автор-укладач Т.В. Крупченко Комп’ютерний набір Т.В. Крупченко Відповідальна за випуск Л. В. Гріщенко Підписано до друку 15.07.2016 Тираж 35 Комунальний заклад «Черкаський районний організаційно- методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради, 2016 2
  3. 3. І в павутинні перехресних барв, Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть, не зимне умирання. Життя і смерть Олени Теліги зробили її справжнім символом невмирущості української нації. Як і всі генії, вона самостійно вибрала шлях на свою Голгофу, хоча мала величезну безліч можливостей звернути на дорогу більш комфортну і безпечну. Проживши життя коротке, але насичене, Теліга довела, що за свою країну не шкода віддати і найцінніше – життя. Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля з сім’ї православного священика, батько ж Іван Опанасович був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. Коли Олені виповнилось п’ять років, Шовгенови з трьома дітьми (дочкою і двома старшими братами Андрієм та Сергієм) 1911 року переїжджають до Санкт-Петербурга, а в 1918 році родина перебирається до Києва, де Іван Опанасович починає працювати професором Київського політехнічного інституту на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях. Життя у Києві зовсім відрізнялось від петербурзького, адже тут Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій. Її змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста. 3
  4. 4. Можливо, саме це зачарування й пробудило в ній поетичну уяву. Варто зазначити лише, що в сім’ї Шовгенових молодший син Андрій також став поетом. Після поразки української державності батько і старший брат у 1920 році змушені були податися в еміграцію. Олена ж з матір’ю і молодшим братом залишилась у Києві. Щоб якось звести кінці з кінцями, мати продавала хатні речі, а 13-річна Оленка працювала за пайок на комуністичних городах, влаштувалась посильною в уже рідну Київську політехніку, де ще нещодавно працював батько. «З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – зізнається Олена в листі до подруги. – Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим». Так почалося її духовне гартування. У липні 1922 року Олена з матір’ю та братом вирушають в еміграцію до Чехословаччини, де батько Іван Опанасович став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. Закінчивши курси у Подєбрадах, вона стає студенткою історико- літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Поринувши у бурхливе студентське життя, Олена бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Н. Лівицькою-Холодною, Є.Маланюком, Ю. Дараганом, О. Ольжичем, Л. Мосендзом. Але з невідомих причин диплома вона з однокурсниками так і не отримала. У Подєбрадах, на одному з зібрань у Народному домі Олена голосно й нещадно висміяла емігрантів- українофобів: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати». З того часу вона говорить тільки українською. А згодом Олена закохується в свого вчителя української мови – кубанця, бандуриста, недавнього старшину армії УНР та військового фельдшера Михайла Телігу, з яким і поєднала долю 1 4
  5. 5. серпня 1926 року. Шлюб у них вийшов, сказати б, не зовсім класичний. Патріархатом у родині й не пахло. Проте, матріархатом, здається, теж. «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно» – писала Олена чоловікові. Не цвітуть на вікні герані – Сонний символ спокійних буднів. Ми весь час стоїмо на грані Невідомих шляхів майбутніх. І тому, що в своїм полоні Не тримають нас речі й стіни, Ні на день в душі не холоне Молодече бажання чину. Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно- наукового вісника» Дмитру Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси. Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Тоді ж настали злидні й нестатки. Є навіть відомості, що поетесі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре чи навіть манекенницею, аж поки не вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів. Михайло Теліга, працюючи землеміром, також заробляв мало, тож подружжя тривалий час мусило жити у глухому польському селі: терпіли жахливі санітарні умови, нерідко голодували. Незважаючи на труднощі, у ці роки Олена активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Так у 1933 році з’являється фрагмент оповідання «Або- 5
  6. 6. або», в основу якого були покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади. Олена відгукається на появу творів інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи. У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН. Близькі друзі говорили, що Михайло з часом дедалі більше ховався в тінь своєї дружини, яка, проте, ніколи не втрачала поваги до нього. Адже саме чоловік запалив жаринку любові до України у серці Олени. Дивом зберігся унікальний документ – студентська робота Михайла Теліги «Як я став свідомим українцем». Хоч і бурхливим було життя Теліги в Польщі, якесь нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі постійно і вже у липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла ріку Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія. Пізніше в Україну дістався Михайло Теліга. У Києві Олена, вже справжня українська націоналістка, активно займається налагодженням літературного життя, адже на той час у цій сфері залишились самі згарища та руїна. Навіть стає головою Спілки українських письменників, що навіть у той, досить вільний, час було дуже несподівано й прогресивно, відкриває пункт харчування для своїх соратників. Але Київ уже давно передчуває репресії нацистів. Незважаючи на смертельну небезпеку та вмовляння друзів, Олена Теліга категорично відмовляється покидати столицю. Тоді, як її соратників 6
  7. 7. заарештовують одного за одним: Івана Рогача, Ярослава Оршана- Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників часопису «Українське Слово». Як ми можемо жити, сміятись і дихать? Як могли ми чекати – не битись, а спать В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо Ви збиралися вмерти – у шість двадцять п’ять. І коли приволікся заплаканий ранок, Вас покликала смерть у похмурій імлі – А тепер наші душі і топчуть, і ранять Ваші кроки останні по зимній землі. А тепер в кожній серці пожежу пригаслу Розпалили ви знову – спаливши життя. І, мов гімн урочистий, мов визвольне гасло, Є для нас двох імен нерозривне злиття. Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо. Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч попереджали друзі поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові з М. Михалевичем О. Теліга підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…». Жила в той час поетеса в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських…» 7
  8. 8. «Олена Теліга живе мов на Клондайку, – писав Олег Штуль. – Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою – в помешканні Спілки на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізувала свої засади до останнього». Вранці 9 лютого 1942 року Олена пішла до Спілки письменників, де у засідці на неї чекали гестапівці. Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис – «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками… Один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка». За іншою версією, як свідчить колишній бургомістр Л. Форостовський, Олена не дочекалася кари, перерізавши собі вени в тюремній камері. Але це лише одна із версій. Арештантка камери № 34 трагічно загинула, не доживши до 35 років. Гострі очі розкриті в морок, Б’є годинник: чотири, п’ять... Моє серце в гарячих зморах, 8
  9. 9. Я й сьогодні не можу спать. Але завтра спокійно встану, Так, як завжди, без жодних змін, І в життя, як в безжурний танок, Увійду до нічних годин. Придушу свій невпинний спогад. Буду радість давати й сміх. Тільки тим дана перемога, Хто й у болі сміятись зміг! Десятки років постать полум’яної української поетеси й патріотки Олени Теліги була незаслужено призабута. Її ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 року в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, було створено Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише 41 вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки, всі вони вийшли після її смерті: збірка «На чужині» (1947), збірка «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася. Олена Теліга розвивала кращі традиції української літератури, що не раз відзначала емігрантська критика. Поетеса, яка завжди була прихильницею суворих ритмів, ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Роль жінки в суспільстві, в житті нації – одна з головних тем лірики Теліги. Жінка, на думку поетеси, – це не квола істота, не рабиня, а помічник і надійний тил чоловіка-воїна, це новий тип особистості – вольової і цілісної. Досить цікавим є твір «Мужчинам», який Олена Теліга присвятила чоловікам, прагнучи нагадати їм, що бути чоловіком – означає бути, насамперед, борцем, воїном, а місія жінки – тільки надихати, підтримувати, бути поруч до останнього, а не навпаки: зі списом у руках захищати себе й чоловіка: 9
  10. 10. Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів! Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, – Без металевих слів і без зітхань даремних По ваших же слідах підемо хоч на смерть! Олена Теліга – зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Не випадково вона так часто у своїх поезіях вживала слово «грань», яким, з одного боку, позначала чітку межу між добром і злом, своїм і чужими, життям і смертю, а з іншого – вимагала від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок гідний лицаря. Сьогодні неможливо уявити Олену Телігу поза духовним і культурного життя України. Залишається одне: осягнути велич її духу. Не лічу слів. Даю без міри ніжність. А може в цьому й є моя сміливість: Палити серце в хуртовині сніжній, Купати душу у холодній зливі. Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, – я тверда й сувора. О, краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог. Рекомендовані джерела для ознайомлення: 1. Базилевський В. Тривання у пекучій грі. Олена Теліга (1907-1942) / В. Базилевський // Слово Просвіти. – 2012. – № 33. – С. 8-9. 2. Веремійчик О. До Хреста Олени Теліги / Ольга Веремійчик // Українське слово. – 2015. – 25 лютого – 3 березня (№ 8). – С. 3. 3. Веремійчик О. Духова зброя Олени Теліги / Ольга Веремійчик // Українське слово. – 2016. – 24 лютого – 1 березня (№ 8). – С. 7. 4. Веремійчик О. Київ у житті Олени Теліги / Ольга Веремійчик // Українське слово. – 2015. – 18-24 лютого (№ 7). – С. 4. 10
  11. 11. 5. Веремійчик О. Книга – духовна зброя: [Олена Теліга] / Ольга Веремійчик // Українське слово. – 2015. – 18-24 лютого (№ 7). – С. 5. 6. Воліковська У. Олена Теліга як приклад стійкості / У. Воліковська // Слово Просвіти. – 2012. – № 22. – С. 14. 7. Гінда В. Вона загинула за національну ідею, а він – за неї: [поетесу Олену Телігу стратили в Бабиному Яру] / Володимир Гінда // Українське слово. – 2015. – 29 липня – 4 серпня (№ 30). – С. 8-9. 8. Горбатюк В. У житті – як у слові: [розстріл Олени та Михайла Теліг у Бабиному Яру] / Василь Горбатюк // Слово Просвіти. – 2016. – 25 лютого – 2 березня (№ 8). – С.3. 9. Жежера В. Життя, рівне віршам: [Олена Теліга] / В. Жежера // Голос України. – 2012. – 18 лютого (№ 32). – С. 23. 10. Ковальчук В. Сімдесят чотири роки від дня розстрілу Олени Теліги у Бабиному Яру / Валерія Ковальчук // Українське слово. – 2016. – 24 березня – 1 березня (№ 8). – С. 6. 11. Левченко Н. Олена Теліга: а за мною молодою, ходять хлопці чередою / Наталя Левченко // Українське слово. – 2016. – 13-19 липня (№ 28). – С. 7. 12. Пшеничний М. «І з хмар сковзне багнетом – блискавиця…»: до 70- річчя розстрілу О. Теліги / М. Пшеничний // Слово Просвіти. – 2012. – № 13. – С. 5. 13. Олена Теліга // Українське слово. – 2015. – 6-12 травня (№ 18).– С.11. 14. Унгурян О. Когда друзья отговаривали Олену Телигу отправляться в окупированный гитлеровцами Киев, она сказала: «Как я могу пойти против своей поэзии?» / О. Унгурян // Факты. – 2012. – 21 февраля (№ 32). – С. 12. 15. Черкаська Г. Пані в капелюшку: [Олена Теліга] / Ганна Черкаська // Українське слово. – 2016. – 17-23 лютого (№ 7). – С. 3. 16. Черкаська Г. Поетка з печаткою Бога / Ганна Черкаська // Голос України. – 2015. – 30 липня (№ 136). – С. 16. 17. Черкаська Г. Танго пристрасті: [Олена Теліга] / Ганна Черкаська // Українське слово. – 2015. – 22-28 липня (№ 29). – С. 4. 18. Цимбалюк М. Відреставрована доля анахорета: [Олена Теліга] / Микола Цимбалюк // Слово Просвіти. – 2014. – 15-21 травня (№ 19). – С. 14. 19. Шпак В. Олена Теліга: життя за Україну / Віктор Шпак // Українське слово. – 2015. – 20-26 травня (№ 20). – С. 10. 20. Шпак В. Олена Теліга: життя за Україну / В. Шпак // Урядовий кур’єр. – 2012. – 21 лютого (№ 33). – С. 10. 11
  12. 12. Науково-популярне видання Автор-укладач Т.В. Крупченко Комп’ютерний набір Т.В. Крупченко Відповідальна за випуск Л.В. Гріщенко Підписано до друку 15.07.2016 Тираж 35 Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районний організаційно- методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради 18000 м. Черкаси вул. Дахнівська, 52 e-mail: bibliotekaromc@gmail.com 12

×