8. Анастасия Борозенец
Двадцятий вік - суворий, безпощадний вік.
Ішов зловіщий, тридцять третій рік.
В морозний день, серед дубів,
По краю ліса чоловік бродив.
Під старим дубом, у канаві,
Руками розгрібая листя й сніг,
Від голоду ізнемогая,
Десяток жолудів найти він зміг.
І бережно зложив в кишеню,
Відправився в’язанку дров зібрать.
Бо дома, на печі холодній,
Голодні дітоньки сидять.
Щоб фабрики й заводи працювали,
Робочим хлiб по карточках давали.
А в місто із села нікого не пускали
І люди сім’ями від голоду вмирали.
А ті хто вижити хотів ,
Собак поїли і котів.
Бо хліба не було ніде
І їли все, хто що знайде.
Кругом стоять пусті хати.
Вже в школу нікому піти.
І тільки в церквах чути стон,
Молящихся біля ікон.
В колгоспі працював, гнув спину,
Робочі дні і вихідні,
А заробив за рік, на зиму,
Лише в журналі трудодні.
І бідна мати плаче, причитає,
Чим годувати діточок вона не знає.
І довго їй прийдеться ще ридати,
Бо горе не примусить себе ждати.
Як тільки на полях врожай зібрали,
Приїхали представники з району,
І до зернинки, все забрали.
Зима була морозна, затяжна.
Людей примусила вона
Поїсти всі припаси, даже семена,
Прийшла весна, все розцвіло
І їм звичайно повезло,
Що вижили вони і вижив їхній син,
Із чотирьох - лише один...!
Ганьба правителям-тиранам і позор!
На їхній совісті людський голодомор!
Сергей Трохименко
9. Роман Хлуд
Яскрава свічка гине теплим жаром,
Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.
І в темному вікні дзвенять примари,
Мов мертві затонулі кораблі.
В трояндах, захололих від спокою
Жевріють тихі очі півістот...
О, як знущалась доля над тобою,
Мій дорогий розстріляний народ!
Як смертю невідверною блищали
Хвилини льодового півжиття!
Як матері відважно захищали
Останнє з десяти своє дитя...
Чи нишком на пекельному вогні
Його варили з сіллю в казані...
Хіба це люди? Люди це чи звірі?
Хто їх довів до цих страшних висот?
Хто винен, що їх душі помарнілі
Вже душі не людей, а півістот?
Найбільше – варвари розореного
поля,
Що знай співали в щасті та в біді,
Які у них мета, держава, доля,
Які у них турботливі вожді.
Вина у них на совісті зігріта,
Мов з домовини вряджений посол.
Бо не вожді підносяться над світом,
А світ неронів садить на престол.
Вожді ж тим зміям просто підіграли,
Сичали в такт, дивуючи людей.
І кожне те сичання спричиняло
Смертельний подих; тисячі смертей.
І люди винні... кожне мертве тіло,
Яке не ухопилося за ніж.
За те, що світлі міфи не палило –
Померли би всього на день раніш...
І винна я... мої щасливі очі,
Сп’янілі від щоденного вина,
І грім біди, який іще гуркоче...
Але ж не Україна, не вона!
10. Роман Хлуд
Яскрава свічка гине теплим жаром,
Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.
І в темному вікні дзвенять примари,
Мов мертві затонулі кораблі.
В трояндах, захололих від спокою
Жевріють тихі очі півістот...
О, як знущалась доля над тобою,
Мій дорогий розстріляний народ!
Як смертю невідверною блищали
Хвилини льодового півжиття!
Як матері відважно захищали
Останнє з десяти своє дитя...
Чи нишком на пекельному вогні
Його варили з сіллю в казані...
Хіба це люди? Люди це чи звірі?
Хто їх довів до цих страшних висот?
Хто винен, що їх душі помарнілі
Вже душі не людей, а півістот?
Найбільше – варвари розореного
поля,
Що знай співали в щасті та в біді,
Які у них мета, держава, доля,
Які у них турботливі вожді.
Вина у них на совісті зігріта,
Мов з домовини вряджений посол.
Бо не вожді підносяться над світом,
А світ неронів садить на престол.
Вожді ж тим зміям просто підіграли,
Сичали в такт, дивуючи людей.
І кожне те сичання спричиняло
Смертельний подих; тисячі смертей.
І люди винні... кожне мертве тіло,
Яке не ухопилося за ніж.
За те, що світлі міфи не палило –
Померли би всього на день раніш...
І винна я... мої щасливі очі,
Сп’янілі від щоденного вина,
І грім біди, який іще гуркоче...
Але ж не Україна, не вона!