Чабада

1. Микола ЧАБАДА
ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКІ ВЕЧОРИ В ШКОЛІ
Посібник для вчителя
Ілюстративний матеріал (музичні додатки дивись на сторінці:
https://drive.google.com/folderview?id=0BxPSNZedlMm8bmxJTzJRendzWkk&usp=sharing

2. Написані на основі власного досвіду та досвіду учасників сумської обласної
лабораторії «Національні підстави вивчення української мови та літератури в школі»
пропоновані сценарії літературно-мистецьких вечорів сприятимуть глибшому пізнанню
учнями духовних цінностей українського народу, сформованих упродовж століть
українською пісенністю та кобзарським звичаєм, допоможуть урізноманітнити та
активізувати форми позакласної та позашкільної роботи. Подані в посібнику матеріали
також добре прислужаться на уроках української мови та літератури, історії України,
музики та співів, для проведення виховних годин і т.д.
Розраховано на вчителів, вихователів, студентів, методистів.
Ілюстративний матеріал (музичні додатки) дивись на сторінці: https://drive.google.com/folderview?
id=0BxPSNZedlMm8bmxJTzJRendzWkk&usp=sharing

3. КОБЗАРІ ТА ЛІРНИКИ ЯК ТИПИ НАРОДНИХ СПІВЦІВ-МУЗИКАНТІВ
(Усний журнал)
У глибині сцени — плакат зі словами Т.Шевченка «Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине...» Під ним — кобза або її малюнок, репродукції картини із
зображенням козака (на коні з кобзою) та кобзаря-старця з поводирем, на стінах
— плакати з висловлюваннями діячів культури про українську поезію і пісню.
Звучать переливи кобзи або бандури, спочатку ледь чутно, а потім усе
гучніше й гучніше, переходячи в могутні акорди...
Учитель. Вслухаймось у звуки прадавньої кобзи... Вчуваються в них і
гудіння вітру в дикому степу, і ніжний шепіт придніпровських трав, і голос сивого
Славути. Вслухаймось: то кобза доносить звуки кривавої битви і брязкіт шабель;
то кобза плаче разом із земляками-невільниками в Кафі чи Туреччині... А ці ось
могутні акорди — не що інше, як клич славних козаків-запорожців у переможній
битві... (Ще деякий час звучить кобза.)
Перша сторінка. З історії виникнення кобзарства.
1-й учень. XV—XVII ст. — нелегкі часи в історії України. На наш край
робили спустошливі набіги турецькі яничари і татарські орди. Головний тягар
оборони рідної землі лягав на українські народні маси, на простих трударів, а
особливо на козаків. У цій боротьбі козацтво вкрило себе невмирущою славою.
Козаки не тільки обороняли міста і села України, а й ходили визволяти своїх бра-
тів і сестер з турецької неволі. Так, 1614 р. близько двох тисяч чоловік на сорока
човнах-байдарках перепливли Чорне море, захопили Синоп, знищили в ньому
ворожий гарнізон і спалили флот. І це були не поодинокі випадки. Про
регулярність козацьких рейдів через море збереглося чимало свідчень. У 1615 р.
козаки ходили в похід на Константинополь, спалили гавані Мізени та Архіохі.
Турецький флот, що почав переслідувати козаків, був повністю знищений у бою
Запорозьким військом. А 1616 р. козаки під проводом Сагайдачного напали з
моря на головний невільницький ринок у Криму — Кафу (тепер Феодосія),
взяли штурмом фортецю, знищили чотирнадцятитисячний турецький гарнізон,
спалили флот і визволили полонених з неволі (звучить «Невільничий ринок у
Кафі» у виконанні Віктора Мішалова).
2-й учень. Героїчна боротьба українського народу хвилююче оспівана в
народних думах. У цих своєрідних творах возвеличуються герої, що захищали
незалежність Вітчизни: Самійло Кішка, Іван Богун, козак Голота, Ганжа Андибер,
Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Нестор
Морозенко, Максим Кривоніс та інші звитяжці, слава про яких «не вмре, не
поляже», оспівані в українських думах як виразники волі народу, його сили,
мудрості.
Звучить уривок з «Думи про козака Голоту».
Учитель (звертаючись до аудиторії). А що ви знаєте про
виникнення українських народних дум, їх творців і виконавців? (Після бесіди з
аудиторією продовжує.)

4. Авторитетні вчені довели, що кобзарство — унікальне явище у світовій
культурі. За часів Запорозької Січі козацтво жило бурхливим життям, насиченим
героїкою. Важкі, тривалі бойові походи, запеклі бої проти ненависних ворогів —
ось чим було сповнене козацьке життя. Козаки відточували свій розум, тренували
тіло, загартовували волю, мужність, витримку, бо небезпеки чатували їх на
кожному кроці. Та все ж були у них і хвилини перепочинку, які годі уявити без
танців, пісень, цікавих бувальщин.
3-й учень. Серед запорожців було чимало хороших музикантів, які грали
на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, басах, сопілці. Та найулюбленішим і
найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була кобза — «дружина
вірная» чи «подорожняя», як її називали кобзарі.
Навіть зарубіжні історики з захопленням відзначали, що «козаки
показували дивовижні штуки, стріляли, співали та грали на кобзах».
Учитель. Звідки ж узялися на Січі кобзарі?
4-й учень. Чимало кобзарів потрапляли на Запорозьку Січ, тікаючи від
сільських дуків-багатіїв. Іноді кобзарями ставали козаки, які в боях втратили зір.
їх, як правило, зараховували до полкової музики.
5-й учень. Кобзарі були не лише добрими музиками й співцями. Вони
зберігали у своїй пам'яті дорогоцінні перекази та легенди про козацьке життя,
ратні подвиги запорожців, їхній побут і звичаї. Ті, які знали лікувальну силу
різного зілля, нерідко ставали знахарями, повертали пораненим і хворим козакам
здоров'я.
Коли ж козацькі полки вирушали в похід, зрячі кобзарі також брали до
рук зброю, щоб боронити рідний край.
Звучить уривок із пісні «Їхав козак за Дунай».
7-й учень. Усім серцем сприйнявши українську народну мораль, кожен
кобзар вважав, що «на те й існує, щоб нагадувати людям про Бога та благодать».
Таке розуміння суспільного призначення кобзарського мистецтва ставило його
носіїв до розряду людей особливих. У народі кобзаря сприймали як чоловіка
Божого.
Кобзарі та лірники воістину були уособленням національного характеру,
джерелом духовності сучасників і прийдешніх поколінь, їхній внутрішній світ
характеризується широтою інтересів, глибиною емоцій, здатністю спів-
переживати іншим людям, багатством уяви, винятковою волею. І водночас
народним співцям були властиві почуття власної честі та гідності,
безкомпромісність, непримиренність до зла і неправди, ліричність, схильність до
трагіко-драматичного, а часом і сатирико-гумористичного світосприйняття.
2-й учень. За твердженням дослідників, більшість народних співців жили
дуже скромно, майже аскетично. Вони байдужі до життєвих вигод, їм не
властиві будь-які хтиві прагнення. Такими були Архип Никоненко, Андрій Шут,
Федір Гриценко-Холодний, Остап Вересай. Але не можна сказати, що кобзарі
зрікалися всього того, що властиве людині. Остап Вересай, наприклад, дбав про
господарство, на зароблені гроші будував хату, повсякчас піклувався про сім'ю.

5. Андрій Шут, втративши зір, навчився сукати мотузки та в'язати з конопель різне
сільське начиння. Був у всьому завзятим і наполегливим. Заробивши чесною
працею грошей, збудував хату, одружився, за власний кошт вивчив сина.
3-й учень. Отже, хибною є поширена думка, начебто кобзарі були
жебраками і жили тільки з милостині. Передаючи з покоління до покоління
народні думи та історичні пісні, поетичні розповіді про добро і зло, милосер-
дя і жорстокість, людську красу і потворність, вони й самі були втіленням
людських чеснот, не зраджували своїх принципів навіть тоді, коли їх саджали
на палі, чіпляли на гаки, осліплювали. Те, що співці-музиканти проповідували
в думах і піснях, ніколи не розходилося з їхніми власними життєвими
принципами та ідеалами.
Показовий щодо цього випадок, який трапився з Архипом Никоненком.
Якось знайомий приніс Архипові начинання з конопель, аби той зсукав йому
довгу мотузку. Коли ж роботу було закінчено, мотузка виявилася на третину
легшою порівняно з вагою начиння. Як свідчать односельці, Никоненко був
настільки цим схвильований (бо це ж плямувало його честь), що, навіть
виконуючи думи, зупинявся і розмірковував про себе і для слухачів: «Хто ж це,
— бідкався господар, — в мене їх підчистив... Воно й бере да не заразом, а
потрошку, видно бере, да не дурено — розумний, щоб я й не пізнав ще. Саме
менше, а жмінь шість пропало. Ой сукиної шельми собаки необашної. Коли б
мені його піймать да провчить — воно б тоді одсахнулося — [спав би тягар з
душі]». І піймав таки праведник злодія, і примусив відшкодувати збитки.
4-й учень. Почуття власної честі й гідності ніколи не полишало й
Остапа Вересая. Одного разу титар з кучером оббрехали й побили кобзаря, а
лобуряка-зять вигнав з дому. Та відчуваючи свою правоту, гордий чоловік не
став просити у них прощення. Він залишив дім і пішов у широкий світ шукати
шматок хліба. Дума «Бідна вдова і три сини», пісня «Нема в світі ніде правди»
були його відповіддю на людську нечесність, зло та неправду. І не один
кривдник в образах запанілих та зарозумілих синів і неправди впізнав себе.
Сам Остап Вересай про це говорив так: «Як у ярмарку станеш її [пісню «Нема
в світі ніде правди»] співать, то пани й одійдуть... вони її не люблять!.. Тепер
більш брехнею живуть». Таку силу мало правдиве кобзарське слово, поєднане з
чистим сумлінням.
Учитель. Про які риси характеру кобзарів свідчать наведені приклади?
(Відповідаючи на це запитання, учні роблять висновок: кобзарям були властиві
найвищі чесноти, і тому не дивно, що вони поєднували в слові, музиці та співі
особисте і загальнонародне, моральне і соціальне.)
Друга сторінка. Навчання кобзарів і лірників, їхні братства.
5-й учень. Життя і кобзарська діяльність українських Боянів були
дуже нелегкими: тяжкі каліцтва, щоденний пошук шматка хліба,
переслідування властей... Щоб якось захистити себе, вони почали, за прикладом
міських ремісничих цехів, утворювати братства (або гурти). У 2-й половині XIX
ст. ці об'єднання майже скрізь припинили своє існування, проте свого часу
відіграли значну роль у житті, діяльності й побуті народних співців-кобзарів.

6. Братство (чи гурт) об'єднувало всіх незрячих кобзарів певного повіту України.
Збиралися співці в церкві. У престольні свята (Пречиста, Спас, Миколи тощо)
кобзарі вирішували на своїх зборах усі невідкладні справи братства.
За твердженням Ф.Лаврова, всі братства мали однакові звичаї та правила:
1. Основа братства (гурту) — певна територія (обмежена кількість сіл,
містечок, міст).
2. Братство має свій центр в одному з міст, де за власні кошти купує
ікону, свічки, оливу для церкви.
3. Громадське урядування: збори вибирають начальника цеху
(цехмістра), суд, скарбника та приймають нових членів.
4. Для вступу в цех (братство) необхідно дотримуватися певних правил.
5. Членом братства може бути лише той, хто має якісь фізичні вади
або каліцтво і набув певних професійних навичок (уміння грати на кобзі чи
лірі, знання кількох пісень), а також вивчив мову братства («лебійську» мову).
6. Кожен член братства (гурту) зветься товаришем.
7. Особа, яка вступає до братства, має вносити до цехової братської
кружки певну кількість грошей.
8. Братство виробляє ритуал прийому до свого гурту.
9. Братство не втручається в особисте життя братчиків.
Завдяки цьому у членів братства виховувалося відчуття спільноти й
водночас власної незалежності, укорінювались усвідомлення певної позиції і
професійна гордість. Це підтверджує хоча б такий факт: коли незрячий кобзар
чи лірник просив милостиню, то на коліна ставав тільки його учень, сам же
співець вважав це для себе неможливим, не сумісним з власною гідністю.
6-й учень. Отже, щоб стати справжнім кобзарем і цим ремеслом
заробляти собі на прожиття, потрібно було навчитися кобзарській справі
(оволодіти грою на кобзі чи лірі, вивчити кілька дум, релігійних та інших
пісень, псалмів, молитов), опанувати «лебійську» мову, прийнятну і зрозумілу
тільки в колі співців, одержати «визвілку» (право на самостійне
кобзарювання), дотримуватися всіх звичаїв і вступити до гурту. Юнаки, охочі
до музики і співу, вчилися в старших кобзарів 2—3 роки або й більше, залежно
від своїх здібностей і наполегливості.
А брали до товариства тільки тих учнів (хлопців), які успішно закінчили
навчання у свого майстра. Панотець (так учні називали вчителя) ніс цілковиту
відповідальність за підготовку хлопця до самостійного кобзарювання.
Як відбувалися заняття? Спочатку, як правило, старший кобзар
розказував про пісенний твір і співав його, а потім молодик повторював аж
поки запам'ятає.
Саме так, під час безпосередньої передачі досвіду, формувався репертуар
українського Гомера — Остапа Вересая. Цей метод був найбільш прийнятним
для майбутнього співця, адже Остап уже на четвертому році життя втратив зір,
а емоційна від природи натура прагнула дії, спілкування з людьми. Згодом він
став носієм багатющої уснопоетичної скарбниці, до якої ввійшли думи
«Отчим», «Як три брати з Азова втікали», «Невольницька», «Про бурю на

7. Чорному морі», «Про удову і трьох синів», «Про Хведора Безрідного», а
також пісні «Про Правду і Неправду», «Щиголь», «Про Хому й Ярему», танці
«Козак», «Ой їхав, не заїхав», «Кисіль» та ін.
Звучить твір із репертуару О.Вересая.
Учитель. Ви, мабуть, помітили, що думи виконуються не так, як пісні. У
чому ж відмінність? (Виконуючи думу, кобзар проказує, декламує ті окремі
місця під акомпанемент інструмента. Цей особливий спосіб виконання думи
називається р е ч и т а т и в о м.)
7-й учень. Навчаючись у кобзаря, постійно мандруючи з ним,
спілкуючись з іншими кобзарями, учень поступово засвоював усі секрети
кобзарства. Один із цих секретів — «лебійська» мова. На думку Василя Ємця,
вона складається з перекручених слів української, грецької та циганської мов.
Сліпих кобзарів називали невлями, старців — харбетрусами, усіх сліпих —
люхно, поводиря — потирем, діда — лебієм, сіль — галустю, малого —
мікрим, воза — котнем, день — куднем, кожух — бармузем, воду —
делькою, пана — каврієм, шапку — камухою, кий — костуром. Торба на
спині називалася — заплішень, торба на боці — боковень і т.д. Дієслова «пе-
рекладалися» так: спати — кімать, грітись — грівошитись, дерти —
дермонити. Бувало, проспівавши, кобзар питав у свого поводиря: «Конто
вдичело?» («Скільки дали?»), а той відповідав: «Пянджик» («П'ять копійок»).
Ця мова була настільки поширена серед старців-кобзарів, що на ній складалися
навіть пісні. Ось одна з них:
Коби мені куліса сяна,
А до куліен ще тирані
І бутельбу вовчану,
Керована чорнобрива
Перекладається вона так:
Коби мені хлібець святий,
А до хліба трошки сиру,
А до сиру шклянка пива
Та дівчина чорнобрива.
За тяжких умов кобзарювання «лебійська» мова, безперечно, була одним із
засобів виживання, допомагала народним співцям зберегти духовну свободу серед
світу насилля.
1-й учень. Яка ж будова цього легендарного оповитого імлою століть
щипкового багатоголосника? Кобза і бандура (удосконалений, модернізований
різновид кобзи) — це музичні інструменти, виготовлені з цілого шматка верби чи
клена. Деякі кобзи схожі на великий ополоник з короткою ручкою, який має
потовщені краї. Все це разом — основа кобзи, спідняк. Різко звужуючись,
спідняк переходить у ручку (гриф), на якій розміщені кілочки для басів. Боки
ручки з дерев'яними кілочками називаються щоками. Верхня частина кобзи,
виготовлена, як правило, з ялини, — це верхняк, або дейко, а той круг, де
сходяться верхняк зі спідняком, — брямки. У нижній частині кобзи знаходиться
струнник, до якого чіпляються баси та приструнки. Закінчується струнник

8. двома, трьома і більше хвостами, що тримають при кобзі струнник
прикріпленими до спідняка одним чи кількома ґудзиками — пупками. Вирізаний
посередині верхняка отвір — це голосник. Між голосником і струнником лежить
підставка, зроблена з міцного дерева, — кобилка, через яку ідуть баси й
приструнки. Під верхняком наклеюються кілька тоненьких пружних дерев'яних
паличок — пружин, які надають вібрації по всьому верхняку. Під прямим кутом
між верхняком і спідняком розташовано кілька дерев'яних підпорок — це душа,
вона поєднує спідняк в одне вібруюче тіло.
Струни кобзи поділяють на баси — бунти (вони йдуть по ручці) та
приструнки (вони з правого боку кобзи прикріплені до спідняка). Кількість струн
у кобзах може бути різна. Старі кобзи мали тільки 12 струн (така кобза була в
Остапа Вересая). Згодом з'явилися кобзи на 20 — ЗО — 35 і більше струн.
(Розповідаючи, учень показує всі складові кобзи на інструменті або малюнку.)
У давнину струни виготовлялися з кишок тварин, пізніше їх замінили
металеві.
Учитель. Ось така вона, кобза. — водночас проста і складна, таємнича.
Щоб пізнати всі її секрети, треба було мати неабиякий хист, терпіння і старанність.
Тільки в умілих руках вона ставала слухняною.
2-й учень. А чи знаєте ви, як відбувався обряд посвяти в кобзарі?
Коли закінчувалася наука в панотця, учень, зібравши карбованців п'ять, ішов
до кобзарської братії на один із велелюдних ярмарків просити благословення і
дозволу почати свої «обходи» (самостійне кобзарювання).
Відбувалося «благословення» приблизно за однаковим сценарієм.
Учень знаходить на ярмарку серед старців-кобзарів свого панотця. Коли він
підходить до старців, що сидять колом, панотець підводиться на ноги. Молодик
тричі читає: «Молитвами св. отець наш, Господи ісусе Христе Боже наш, помилуй
нас!» Усі, що сидять, відповідають: «Амінь!» Тоді молодик, кланяючись у пояс
своєму панотцеві, промовляє: «Покорно благодарю вас, панотець, за доброє
ученьє, за : молитви Ісусові, за слова євангельські, за псальми спасительниє, за
Мойсеєв закон! А ви, нищая братія,старшая і меншая, благословіть мене на всі
чотири сторони!». Після цих слів учня панотець звертається до тих, що сидять, із
запитанням: «Братія старшая й меншая, чи не обідив кого сей учень, чи не вкрав у
кого, чи не полаяв кого, чи не запримітили за ним поганого чого?» А коли хто зі
старців має якусь претензію до молодика (а це траплялося дуже рідко, бо, крім
високої професійної майстерності, вчитель давав учневі ще й ази чесності,
порядності) й на прохання останнього вибачить йому, то вся братія просить од
молодика хліба-солі. Тоді молодик купує кожному братчику булку і рибу, частує
горілкою. А почастувавши всіх, кланяється їм і питає: «Чи довольні ви моїм
хлібом-солею?» Братія відповідає: «Довольні». Тоді молодик знову кланяється й
каже: «Теперечки благословіть мене на всі чотири сторони!» Панотець відповідає:
«Бог благословить!». А братія додає від себе: «Як ти вірно служив свойому
панотцю, нехай і тобі так люди служать!». На цьому, по суті, й закінчувалося
«благословення».
Але в деяких братствах воно продовжувалося хвилюючою церемонією
«надання визвілка» і передачі кобзи. Один з дідів або сам майстер подає учневі
хліб. Від хліба учень одрізує три окрайці, солить їх і кладе собі за пазуху. Це
зветься «взяти визвілок» — головний акт, що дає право носити ліру або кобзу.

9. Подавши хліб, діди-братчики бажають: «Дай тобі, Боже, щоб ти був здоровий, як
вода, а багатий, як земля; щоб тобі з води й з роси йшло! Гряди во ім'я
Господнє».
Майстер вішає інструмент на себе і піднімає полу свити, а учень прикриває
інструмент своєю полою. Тоді майстер здіймає ремінь кобзи з своєї шиї й надіває
його на шию учневі. Благословляючи учня, вчитель кидає йому на інструмент
грошей — на щастя. (Цю розповідь можна замінити інсценізацією.)
Третя сторінка. Роль кобзарів і лірників у духовному та суспільно-
політичному житті України.
3-й учень. Кобзарі своєю творчістю утверджували найвищі людські
цінності: вірність Богові, Україні і побратимству, повагу до старших, мужність,
порядність, чесність. Думи зробили великий вплив на розвиток художньої
літератури та образотворчого мистецтва.
Народні співці були справжніми патріотами. Вони брали активну участь у
визвольних рухах. Гетьман Богдан Хмельницький посилав кобзарів по містах і
селах закликати народ до боротьби з ворогами.
Після повстання 1768 р., відомого під назвою «Коліївщина», польська
шляхта вчинила розправу над повстанцями в містечку Кодні (Житомирщина)._3
Коденської судової книги відомо, що трьом кобзарям, учасникам повстання,
Прокопу Скрязі, Василю Варченку і Миколі Соковому відрубали голови за те, що
вони «гайдамакам на бандурі грали».
У XIX ст. від багатьох співців-кобзарів записано думи, що дійшли до
нашого часу. Видатними виконавцями дум у минулому столітті були Іван
Стрічка, Андрій Шут, Остап Вересай, Іван Кравченко (Крюковський). Кобзар
Михайло Кравченко, який став відомим на початку XX ст., не тільки
талановито виконував думи, а й створював їх сам.
У перші дні Другої світової пішли на фронт бандуристи М.Опришко,
Д.Піка, Г.Гордійчук. Вони загинули смертю хоробрих. Бандуристи, які
залишилися на тимчасово окупованій гітлерівцями території, сприяли піднесенню
бойового духу народу, будили ненависть до ворогів.
Відома Миргородська капела бандуристів під керівництвом І.Скляра теж
внесла свою частку в перемогу. Капеляни виступали з окопах на передовій, у
госпіталях, а часом проводжали в останню дорогу загиблих воїнів.
І з тилу ворога, і в діючій армії бандуристи патріотичними піснями і
думами допомагали народові в боротьбі з фашизмом.
У повоєнні часи і нині кобзарство було і є джерелом збереження
національних ідейних та духовних цінностей, джерелом формування
національного світогляду та національної громадянської позиції українців.
Учитель. Кобзарство — це самобутнє явище світової культури. А для
справжнього мистецтва немає кордонів.
Четверта сторінка. Світова слава українського кобзарства.
4-й учень. Уже в XVI ст. Західна Європа знала українських кобзарів і
лірників. Великою популярністю тут користувалися наші бандуристи Войташек,
Веселовський, Білоградський. Ім'я народного співця Остапа Вересая, добре

10. відомого українській і європейській громадськості, потрапило на сторінки
періодичних видань Франції, Англії, Польщі, Австрії, Німеччини,
Чехословаччини. Він був запрошений на 3-й Археологічний з'їзд, який
проходив 1874 р. в Києві, і буквально полонив делегатів своїм майстерним
співом та грою на кобзі. Французький вчений Альфред Рамбо, який двічі слухав
виступ українського кобзаря, залишив схвильований відгук про нього: «Селянин
Остап Вересай є безпосереднім нащадком старих слов'янських співців, він —
законний нащадок Бояна й інших «солов'їв минулих часів». Англійський
письменник і фольклорист В.Ральстон у великій статті «Кобзар Остап Вересай,
його музика і т.д.» висловлює думку, що наш співець відіграв в Україні таку саму
роль, як рапсоди у стародавній Греції. Образ кобзаря Остапа Вересая відтворив у
оповіданні «Пісня про Правду» (1890) відомий австрійський письменник Райнер-
Марія Рільке.
Традиції кобзарства ніколи не переривалися. На 4-му Міжнародному з'їзді
учених-славістів (Москва, 1958 р.) виступав ще один відомий кобзар — Єгор
Мовчан. Деякі з делегатів порівнювали мелодії дум у виконанні Мовчана з му-
зикою Бетховена, інші ж, підкреслюючи самобутність творчої манери співця,
вважали, що взагалі важко порівнювати українські народні думи з будь-чим.
Славіста з Болгарії Цветану Романську вразила сила експресії та безпосередність
почуттів, з якими виконував Мовчан українські епічні твори. Делегат з Монголії
професор Ор.Рінчер сказав: «Мовчана почув я в Москві і про Монголію далеку
згадав. Нехай живе довгі роки співець, який радує серця людей».
Світову славу українського кобзарства згодом примножили самобутні
колективи кобзарів. Так, Державна заслужена капела бандуристів України,
гастролюючи в 1969 р. в Японії, буквально зачарувала меломанів цієї країни. Ка-
пела за 30 днів відвідала 18 міст і дала 22 концерти, на кожному з яких побувало
4-5 тисяч глядачів. І ще один унікальний факт з історії цього мистецтва. Далеко
від України, в американському місті Детройті вже не одне десятиліття діє капела
бандуристів імені Тараса Шевченка. Загальне визнання здобула і капела
бандуристів з Аргентини, якою керує Олесь Береговий. Живучи далеко від
Батьківщини, капеляни не забули рідної землі, рідної мови, культури. Вони
гордо несуть славу українського кобзарства по всьому світу. Бандурне
мистецтво побутує і добре відоме й в інших країнах світу.
На авансцену виходять 4 учні і читають вислови діячів культури різних
народів про українську пісенну культуру та кобзарство:
Українські пісні та думи, з їх скорботою, близькою всім, сповнені
великого вселюдського змісту.
В.Ральстон, Англія.
З давніх-давен славилася українська земля своїми співцями-бандуристами.
В їхній музиці відбита історія народу, його славне героїчне минуле, а в піснях
втілені його мрії про щастя.
М. Тодоров, Болгарія.
Українською мовою створена найбагатша народна поезія.
З.Педросо, Португалія.
Музичний талант українського народу добре відомий в усьому світі.
Акіра Хасімото, Японія.

11. Учитель робить підсумок уроку. Його виступ закінчується словами:
Слава талановитому народу українському, який створив яскраві зразки
народної поезії! Хай живуть у віках імена славних співців-кобзарів!
***
На наш погляд, форма усного журналу дає змогу провести вечір жваво,
неординарно, поєднати інформативність із цікавою наочністю
(демонстрацією портретів, картин, прослуховуванням дум і пісень у грам-
запису тощо, сьогодні їх можна знайти в Інтернеті, зокрема на сторінці
Харківського кобзарського цеху), а також з елементами театрального
дійства. Сподіваємось, що цей матеріал матиме важливе значення для
засвоєння учнями подальших уроків, присвячених кобзарству.
Олександр Маркевич(1894-1978) Григорій Ільченко (1902-1975) Никін Прудний (1890-1982)
Використана література
1. Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.
2. Думи / Укл. В.Хоменко. — К., 1974,
3. Ємець В. Кобза та кобзарі. — Берлін, 1923.
4. Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. − К.,
1980.
5.Лавров Ф. Кобзарі. — К„ 1980.
6.Нудьга Г. Українська пісня в світі. — К., 1989.
7.Поліщук Ф, Вивчення усної народної творчості. — К., 1978.
8.Пригара М. Козак Голота. — К., 1980.
9.Штокалко 3. Кобзарський підручник. — Едмонтон. — К., 1992.
10. Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники.
Енциклопедичний довідник. − Львів, 2011.

12. ВЕЧІР-МАНДРІВКА «ІСТОРІЯ КОБЗАРСТВА В УКРАЇНІ ВІД
НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ ХХ ст.»
Ознайомившись із кобзарями та лірниками як типами народних співців-
музикантів, переходимо до вивчення його історії та особливостей побутування.
Цій проблемі й присвячуємо вечір на тему "Історія кобзарства в Україні" (від
найдавніших часів до початку XX ст.). У процесі підготовки до нього учнем та
вчителем радимо використати таку літературу: Куліш П. Записки о южной Руси.
В 2 — х т., .1994; Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. - К., 1969;
Лисенко М. Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень,
виконуваних кобзарем Вересаєм. - К.,1995; Вертій О. Український Гомер
( Життя і творчість Остапа Вересая). // Українська мова та література в школі.
− 1991 − №12 − С. 36 - 39; Українські народні думи. Том перший корпусу.
Тексти і вступ К. Грушевської. — Харків, 1927; Жеплинський Б. Коротка
історія кобзарства в Україні. - Львів, 2000; Лавров Ф. Кобзарі. Нариси з історії
кобзарства України - К., 1980; Кирдан Б., Омельченко Л. Народні співці -
музиканти на Україні - К., 1980; Литвин М. Струни золотії - К.1994,; Лозко Г.
Українське язичництво. - К., 1994 р. та іншу літературу.
На власному досвіді переконалися в тому, що найефективнішою в такому
разі буде мандрівка в глиб століть, метою якої стане ознайомлення із історією
кобзарства в Україні та особливостями його побутування від найдавніших часів до
початку XX століття.
Розпочнемо його так:
(На стіні велика карта України. Поруч фотопортрети кобзарів на ній.
Чутно переливи кобзи...)
Учитель: Що то за інструмент звучить такий і як зветься майстер, що
видобуває з нього цю чарівну мелодію? (учні відповідають, що то звучить кобза
і грає на ній кобзар). Так, це звучить кобза... Лине вона своєю думою - піснею до
наших сердець через ціле тисячоліття... Духовно єднає нас із пращурами
далекими нашими. Збирає на своєрідне віче душі всіх українців... Віче
тисячолітньої культури нашої історії… ( Кобза змовкає).
Пригадайте, що ви вже знаєте про кобзарів? - звертається до класу вчитель.
(Учні відповідають, що кобзарі - це українські народні співці- музиканти,
які виконують пісні й думи, супроводжуючи свій спів грою на кобзі). Сьогодні ж
запрошуємо вас у мандрівку вглиб століть, аби дізнатися про витоки, розвиток та
становлення кобзарства - цього справді самобутнього виду народного
мистецтва не лише в українській, а й світовій культурі.
Ми пройдемо історичними стежками кобзарства. А вони беруть початок
свій у сивій давнині, в добі язичництва. Язичництво - це давня політеїстична
релігія наших давніх предків, тобто вірування у багатьох богів, що передувала
християнству. Служителі культу язичництва називалися жрецями (волхвами).
(Трохи на віддалі невимушено розігрується сценка: на битій дорозі гурт
людей, у його оточенні сидить старий чоловік у білому довгому одязі з
широкими рукавами, вишитому спереду уздовж усієї застібки, з широкою
відлогою ( капюшоном). Це типовий одяг волхва. Щось чаклує час від часу
граючи на гуслях.)
(Учитель звертає увагу глядачів на описану вище сценку):
Ми з вами перемістилися в Київську Русь, в епоху язичництва. Отой

13. незвичайний чоловік - волхв. Волхви - це жреці у Древній Русі, служителі
язичницького культу, їм приписувався вплив на сили природи, передбачення
майбутнього. Волхви вперше згадуються в літопису під 912 роком у зв’язку з
повідомленням про передбачення волхвом смерті київського князя Олега.
Саме в серодовищі волхвів записували стародавні перекази, міфи, так
звані кощюни. Вони виконувалися в супроводі музики - можливо, співалися
або промовлялися речитативом, як кобзарські думи. Волхви у Древній Русі
були також і скоморохами ( скоморох - це музикант, який грав на різних
інструментах). А тих, які грали на щипкових (можливо кобзоподібних)
інструментах і під їх супровід виконували старовинні епічні твори, такі як
билини-старини, вважають прототипами кобзарів, бандуристів, лірників.
Жреці, волхви та співці-скоморохи, що вийшли з їхньої гущі,
користувалися авторитетом у князів і пошаною всього народу. Із літописних
згадок дізнаємося, що князі часто влаштовували "пир с гусльми", а серед
простого народу співці-скоморохи виконували обрядові пісні, зокрема русальні.
Арабський вчений і мандрівник того часу Ал - Бекрі при описі русів згадує: " У
них є різні струнні та духові інструменти. Є у них духовий інструмент, довжина
якого понад двох ліктів і струнний, на якому вісім струн. Внутрішня сторона
його плоска, а не опукла". Можливо це один із подібних до кобзарських
інструментів XI століття.
До перших талановитих співців — музикантів належали Мануйло,
Боян і Митуса (Дмитро). Що ж повідує про них історія?
1-й провідник (розповідає): Мануйло - перший з відомих у літературних
джерелах співців періоду Київської Русі. Згадується в літопису під 1137 роком як
співець "гораздий", тобто визначний. Є відомості, що Мануйло прибув до Києва з
Греції з двома товаришами. Був співаком у князя Мстислава, потім став
Єпископом смоленським.
Учитель: Одним із древніх і найвідоміших представників народних співців,
які вважаються прототипами народних кобзарів, змальований у "Слові о
полку Ігоревім" славний Боян. (Проектується портрет Бояна). У цьому
"соловию старого времені" можна вбачати вже реальну постать імпровізатора,
гусляра.
Далі, щоб учні пригадали уже відоме їм про Бояна, ставимо такі запитання:
1) Хто такий Боян?
2) Що ви знаєте про нього зі "Слова о полку Ігоревім" чи з інших творів?
За ними проводимо коротку бесіду.
(Учитель продовжує системну розповідь з елементами речитативного
читання "Слова о полку Ігоревім "):
Так, Боян − давньоруський співець-дружинник 2-ї половини XІ-
початку ХІІ століття, уславлений у "Слові о полку Ігоревім". Його ім’я виявлено
також в одному з написів у Софійському соборі в Києві. Автор "Слова" називає
Бояна "віщим співцем", "внуком Велеса" (давньоруського бога поезії,
покровителя поетів), "соловієм давнього часу, який летить тропою Трояна",
тобто шляхом пророчого, божественного натхнення. Зі "Слова" відома тематика
творів Бояна: Боян оспівував князів, а також подвиги руських воїнів, осуджував
лихі міжусобиці. Боянові послідовники − представники народного епосу княжої
доби продовжили розпочату ним патріотично спрямовану тематику.

14. Ім'я Бояна стало прозивним. Його образ відтворено в художній літературі й
мистецтві.
(Виконується речитативне читання "Слова о полку Ігоревім", де
згадується Боян).
Гей, Бояне, дивна ж твоя мова:
Раз як вовк мчиться вона степами,
То щебече, аж ходить діброва,
То зніметься і під небесами,
Як орел гордо, пишно буяє...
Гей, мистець був Боян над мистцями.
Як було давнину спогадає
І незгоди князів й коромоли,
То не стадо лебедів пускає
Свої хижі, бистрі соколи.
Не лебідя
То сокіл доганяє, ген в далі,
Лиш Боян свої пальці пускає,
Віщі пальці на струни, - щоб
грали
Князям славу і честь повідали.
2-й провідник: Десь століттям пізніше (після Мануйла й Бояна)
чарував співвітчизників своїм мистецтвом Митуса ( Дмитро) − давньоруський
співець у владики перемишлянського. Князь Данило Романович запрошував
Митусу до себе в півчі, але той з гордості відмовився служити князеві.
Учитель: Отже, з усього вищесказаного можна зробити висновок, що
духовне життя київської Русі було високим, і один із головних складників цієї
духовності становило музичне інструментальне виконавство й співоче мистецтво.
У період же після розпаду держави Київська Русь, і включно аж до XVII
ст., про кобзарів, на жаль, збереглося дуже мало відомостей. Наприкінці XVII ст.
спостерігається деякий занепад кобзарського мистецтва. У вищих колах
суспільства кобзу витісняють більш вдосконалені інструменти, які на Україну все
частіше проникають із Заходу. Кобза в ці часи опиняється в руках народних
музикантів, незрячих старців. Народні кобзарі − сліпці донесли кобзу, а також
кобзарські думи і пісні разом із старовинними кобзарськими традиціями до
наших днів. А ми тим часом продовжуємо мандрівку вглиб століть.
3-й провідник. Ось ми й на Запоріжжі (показує на карті). Є думка,
що кобзарський професіоналізм зародився на Запорізькій Січі. До володінь
Запорізької Січі входили території теперішньої Дніпропетровської , значна
частина Запорізької і Кіровоградської, а також частково Херсонської і Донецької
областей. Тут кобзарство було дуже поширеним і користувалося великою
пошаною. (Демонструються репродукції картин С. Васильківського "Сліпий
кобзар з хлопчиком - поводирем ", віньєтки М. Самокиша "Козацький загін у
поході" та "Група кобзарів, що співають на ярмарку", "Кобза, торбан та
бутон") (Див. Журнал "Україна" за 1988 рік, номер 12). Кобза була
невід’ємною частиною козацького побуту. Козаки носили її разом зі списом і
шаблею, не розлучалися з нею ні в курені, ні в походах, ні в бою. Кобза була
розважливою "дружиною вірною" запорожців. (Звучить "Запорозький марш ").
Була на Запорізькій Січі і своя своєрідна школа, в якій вчили грати на

15. кобзі та інших народних інструментах. Після закінчення цієї школи кобзарі-
бандуристи, вивчивши ще й одну-дві іноземні мови ( польську, турецьку чи
татарську), ставали розвідниками у козаків. Проникаючи у сусідні держави з
кобзою, розвідували укріплення противників, місце перебування бранців.
1 - й провідник: Запорозькі кобзарі виконували також місії посланців -
вістунів та супроводжували часто козацьких послів. Найдавнішим кобзарем, який
діяв у козацькому війську на Запорізькій Січі був Антін Головатий ( 1744 - 1797).
Ще малим хлопчиною потрапив він на Запорізьку Січ. Спершу був "молодиком
при боку кошового", а згодом швидко освоївши козацьку науку, навчився грати
на бандурі та вибився в старшини. Скомпонував кілька пісень про справи
козацького товариства, які вдало виконував, співаючи під акомпанемент кобзи.
Автор пісень "Ой Боже наш, Боже милостивий", "О годі нам журитися", які
дійшли до наших днів. У 1971 році обраний товариством військовим писарем в
Самарську палатку. Враховуючи його дипломатичні здібності, не раз посилало
його козацьке товариство в Петербург чи Москву "з паперами" до цариці чи
Потьомкіна.
Уже на схилі віку старий запорожець, порубаний у битвах та нездатний
володіти шаблею, часто звертався до кобзи, як до засобу існування. З кобзою він
розважав товариство, складав пісні та думи про історичні події та славні походи,
очевидцем яких був сам.
2-й провідник: Відомим на Запоріжжі був і кобзар Данило Бандурка.
Чим же займався Данило Бандурка на Січі? Насамперед він був хорошим
бандуристом. Крім того, влітку косив у лугах сіно, пас і стеріг коней, охороняв
козацьке майно та курені. Звичайно, брав активну участь у гайдамацьких
бойових походах і як воїн не раз відзначався мужністю й відвагою.
3-й провідник: У літературних джерелах згадується також ім'я народного
співця Грицька Кобзаря.
Якось у полон до турків потрапило 20 козаків, серед них був і Грицько,
тоді ще козак, як й інші. Цього Грицька було призначено наглядачем до решти
козаків, що були під вартою. За те, що він сприяв утечі полонених, давши їм
турецький одяг, йому турки викололи очі. Сліпий він якимось чином все ж
"добрався у свій край і почав грати козацьких пісень, котрі про воїнство: як вони
із полону тікали".
(Виконуються уривки думи "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької
неволі")
Із Зопорізької Січі старі кобзарі — запорожці розходились по Україні і
несли в народ слово правди про давні і недавні події, про народних героїв, про
боротьбу народу з поневолювачами. Вони вчили кобзарському мистецтву
молодих, передавали їм старі кобзарські традиції, виготовляли кобзи.
Учитель: Кобзарство стало душею й гордістю простого народу.
Кожен куток України мав своїх знаменитих кобзарів і гордився ними. Отже,
продовжимо далі нашу мандрівку Україною, знайомлячись із представниками
цього народного мистецтва. Поширювалось і побутувало кобзарство в основному
в таких регіонах (показує на карті):
1) на Гетьманщині ( в XVII ст. вона називалась Військо Запорозьке).
Територія Гетьманської держави обіймала за Б.Хмельницького колишні
воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське, частину Волинського, а також
частину Білорусії (Чавський полк). Столицями Гетьманської держави свого часу

16. були: Чигирин, Батурин, Глухів.
2) на Наддніпрянщині (Черкащина, Київщина, Полтавщина);
3) на Слобожанщині (південно- східна частина Сумщини, Харківщина)
4) 1-й провідник: Північну частину Гетьманщини (Сіверщину)
(показує на карті) історія представила такими співцями як Григорій
Любисток, Остап Вересай, Терентій Пархоменко, Андрій Шут, Андрій Бешко,
Іван Романенко, Аврам Гребінь (показує портрети названих кобзарів).
5) Досить
цікавою є біографія Григорія Любистка із Чернігівщини. У XVIII ст. при царських
палатах організовувалися хорові та музичні капели, потрапляли туди й кобзарі.
З придворних кобзарів увагу привертає постать незрячого кобзаря
Григорія Михайловича Любистка (родом із Прилук), якого забрали до царського
палацу при наборі співаків та музикантів. Любисток прожив тут близько 20
років. Гарний голос, блискуча гра на кобзі висунули Любистка в число
найкращих кобзарів того часу. Проте туга за батьківщиною змушує його тікати
на Україну.
Цариця Єлизавета видає один за одним укази про розшуки кобзаря та
повернення його до царського палацу. В указах перелічувалися ознаки втікача:
середній зріст, сліпий, русяве волосся. Врешті-решт кобзаря було затримано в
Києво-Печерській лаврі і знову вернули до цариці. На диво, Любисток не був
покараний, а добре обдарований царицею: був пожалуваний дворянством,
діставши до того чин полковника.
Учитель: Із часом кобзарство стало однією з найдієвіших суспільних сил у
здійсненні найзаповітніших мрій широких мас українців. Кобзарі брали активну
участь у народно-визвольних рухах за волю України,
А тепер перенесемось у буремні роки Коліївщини — великого народно-
визвольного повстання селян Правобережної України в 1768 році проти польсько -
шляхетського гніту. Почавшись у районі Чигирина (показує на карті), воно
охопило спочатку південь Київщини ( Черкаси, Смілу), а потім поширилось
майже на всю Київщину і частково на Поділля. На чолі повстання стояв
запорожець Максим Залізняк.
1-й учасник мандрівки: Зачекайте лишень! Про Коліївщину я читав у
поемі Тараса Шевченка "Гайдамаки".
2 - й учасник мандрівки: А ще є цікава книга Миколи Глухенького
"Весняні води", вона теж присвячена цим історичним подіям. А гляньте, що то за
гурт людей зібрався такий?
(Розігрується сценка із поеми Т.Шевченка "Гайдамаки". Сидить кобзар,
грає на кобзі. Навколо нього люди з колами й косами ( типовою зброєю
гайдамаків) слухають спів).
1-й провідник: Це повстанський табір гайдамаків і козаків поблизу
Чигирина. Давайте послухаємо, про що співає кобзар.
Кобзар (співає, або підключається магнітофонний запис).
Літа орел, літа сизий
Попід небесами:
Гуля Максим, гуля батько
Степами — лісами.
Ой літа орел сизий

17. А за ним орлята:
Гуля Максим, ґуля батько,
А за ним хлоп’
ята,
Сини його, діти...
…………………………..
Шануйтеся ж, вражі ляхи,
Скажені собаки:
Йде Залізняк Чорним шляхом
За ним гайдамаки".
Учитель: У буремний час народного повстання — Коліївщини залишили
по собі добру пам’ять три кобзарі Черкащини (Показує на карті Черкащину).
Василь Варченко, Прокіп Скряга та Михайло, Сокового зять. Послухаймо
про них розповідь.
2-й провідник: (Розповідає про кобзарів —учасників Коліївщини):
Яскравим прикладом служіння рідному народові є діяльність трьох
кобзарів з Черкащини - учасників Коліївщини Прохора Скряги, Василя
Варченка, Михайла Сокового зятя.
Після придушення великого народно-визвольного антифеодального
повстання 1768 року проти польсько-шляхетського гноблення, відомого під
назвою Коліївщина, яке спалахнуло в районі Мотронинського монастиря (біля
Черкас), польська шляхта вчинила нечувану криваву розправу над повстанцями.
Озвіріла шляхта скарала на смерть і трьох кобзарів - учасників
Коліївщини: Прокопа Скрягу з Остапова, Василя Варченка із Звенигородки і
Михайла, Сокового зятя, з Шаржиполя. Народних співців знищили за те, що
вони, як про це засвідчує " Коденська книга", "гайдамакам на бандурах грали".
Про згаданих кобзарів у "Коденській книзі" записано: "Прокіп Скряга,
бандурист з Остапова... Цей мусить бути обезголовлений ( 2 січня 1770 року)". В
поіменному списку страчених сказано, що Прокіп Скряга разом з чотирма
іншими повстанцями за гайдамацькі вчинки обезголовлений того ж дня тобто 2
січня 1770 року.
Тут також говориться: "Чмихайло, Сокового зять, з села Шаржиполя.
Вирок: цей заслуговує на смерть. 18 січня 1770 року".
Далі читаємо ще про одного кобзаря: Василь Варченко перейшов із
Звенигородки в Козацьку Долину, звідки пішов з ватажком Ремезом і ходив з
останнім у Водяники, Кобилячки та Попуринці і грав гайдамакам на бандурі. 26
січня 1770 року винесено вирок, за яким Варченка разом з іншими 22
гайдамаками скарано на смерть.
Вороги розуміли, яку роль у національно-визвольній боротьбі українського
народу, зокрема проти шляхетської Польщі, відігрівали кобзарі. Відомо, що
польський уряд вживав найрішучиших заходів для того, щоб викоренити з
ужитку українські народні думи та історичні пісні, особливо про гетьмана Богдана
Хмельницького, а також знищити народних співців-кобзарів, вважаючи їх
діяльність надто шкідливою й небезпечною.
Учитель: Кінець XVIII ст. приніс із собою повне поневолення
українського народу, а з ним і занепад старого кобзарства. Як відомо, тоді була
скасована Гетьманщина, знищена Запорізька Січ, українські діячі були
ув’язнені, заслані на Сибір та Північ Росії, а народ, разом із землею, на якій
стільки пролив своєї крові, був поділений між тими, хто найбільше вислужився на
його поневоленні.

18. Бідному невольникові-кріпакові було вже не до кобзи, і тому він
покинув її, як покинув раніше шаблю та рушницю... Цю покинуту на
призволяще кобзу підхопили каліки − співці, які й зберігали її аж до наших
часів. Отже, з кінця XVIII ст. кобза стає інструментом убогих калік, які за її
допомоги випрошують собі милостиню. Серед цих сліпих кобзарів, яких
взагалі було багато, особливо визначились такі, як Андрій Шут, Іван
Крюковський, Федір Холодний, Архип Никоненко, Остап Вересай... Творчість їх
припадає на XIX століття. Коротко ознайомимося із життєвим і творчим шляхом
декількох із них. Переносимося на Чернігівщину XIX ст. (Показує на карті).
3-й учасник мандрівки: А яких видатних кобзарів дала Україні
чернігівська земля?
3-й провідник: (Розповідає про Остапа Вересая}:
Одним із видатних охоронців, популяризаторів української народної
поетичної творчості у XIX ст. був Остап Вересай. (Демонструє портрет
кобзаря).
Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжниці
Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Чернігівська область) у сім'ї
кріпаків (показує на карті}. Жив, кобзарював і помер О.Вересай у сусідньому від
Калюжинець селі Сокиринцях (тепер Срібнянського району Чернігівської
області). Батько майбутнього кобзаря був сліпим жебраком, добре грав на
скрипці, заробляючи собі й сім’
ї на прожиток.
Тяжкий життєвий шлях пройшов кріпак Остап Вересай. Коли хлопчику
виповнилося чотири роки, він, як і батько, осліп.
Остап Вересей навчався в Юхима Андріяшівського та Семена Кошового з
Роменщини (тепер Сумська область), але через слабке здоров’я повного,
трирічного строку так і не добув. Сам удосконалював свою майстерність гри на
кобзі. Сам поповнював свій репертуар. Кобзар мав сильний красивий голос,
співав з великою експресією; свій спів супроводжував потупуванням ніг, йому
була притаманна артистична манера виконання.
Репертуар Остапа Вересая був, справді, багатим. До нього входили думи:
"Буря на Чорному морі", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі",
"Бідна вдова і три сини", "Проводи козака" ("Отчим"), "Сокіл і Соколята",
"Федір Безродний, бездольний", пісня "Нема в світі правди", сатирико-
гумористичні твори "Щиголь", "Дворянка", "Хома та Ярема", "Кисіль",
"Бугай", а також десять псалмів релігійного змісту ("Про страшний суд", "Син
блудящий", "До часнього живого чоловіка", "Муки Христа" та ін.), мелодії танців
та пісень танцювального характеру ("Дудочка", два козаки, "Ой їхав, не заїхав",
"Козак-валець", "Циганочка", "Бугай", "Кисіль"). Кобзар знав також багато
козачків, обрядових, побутових, родинних пісень, пісень на громадські теми,
тощо.
Остапа Вересая знав Т.Г. Шевченко. У 1860 році він подарував кобзареві
свого славнозвісного "Кобзаря" з дарчим написом.
Інтерес до Остапа Вересая був дуже великий і в наукових колах. Так у
серпні 1874 року його слухали учасники III Археологічного заїзду, який відбувся
у Києві. Учасники з'їзду були у захваті від виступу кобзаря. Французький
дослідник А.Рамбо, ділячись своїми враженнями від Археологічного з'їзду в
Києві у своїй праці "Україна та її історичні пісні", високо поцінував мистецтво
народного співця: "Селянин Остап Вересай є більш безпосереднім нащадком

19. старих співців, він — законний нащадок Бояна та інших "солов'їв минулого".
Після цієї події популярність О.Вересая серед науковців значно зросла.
Наступного року його уже запрошують до Петербурга. Там кобзар дає концерти в
багатьох наукових і культурних установах, навчальних закладах, товариствах.
Преса гаряче вітає виступи українського співця. Одна з петербурзьких газет
помістила на своїх сторінках такий відгук: "... Вересай як співець наділений
величезним талантом, і в його думах, як жива стоїть Україна, сповнена спогадів
про минуле".
Помер О.Вересай наприкінці квітня 1890 року. По його смерті тривалий час
навіть побутувала думка, що на Україні помер останній з кобзарів.
За великі заслуги кобзаря в розвитку української пісенної творчості
український народ увіковічив його ім'я: в селі Сокиринцях, на батьківщині
О.Вересая, відкрито кімнату-музей та встановлено бронзовий пам'ятник
митцеві. А в Києві одну з вулиць названо ім’ям Остапа Вересая, про нього час від
часу заявляються художні твори, наукові розвідки і т.п.
1-й провідник: Серед сліпих кобзарів XIX ст. також особливо визначався
Андрій Шут − кобзар з міста Олександрівки Сосницького повіту Чернігівської
губернії. Осліп він сімнадцяти років, перехворівши віспою. Юнакові треба було
на щось жити, а також сплачувати державні податки нарівні з усіма козаками -
селянами. Він навчився сукати мотузки та робити із суканого прядива селянську
упряж. Він мав неабияку пам'
ять і засвоював усе, що чув. Скоро кобзар став
улюбленим музикантом і співцем у всій Сосницькій окрузі, а може, й не лише в
ній. Бандуру Шут випускав з рук лише під час постів. Своє ремесло дуже високо
цінував. На думку Шута "кобзар-сліпець існує на те, щоб нагадувати людям про
Бога та добрі діла".
П. Куліш у 1853 році з вуст кобзаря записав такі думи: "Бідна вдова та три
сини", "Богдан Хмельницький та Барабаш", "Богдан Хмельницький та Василь
молдавський", "Смерть Богдана Хмельницького та обрання нового гетьмана",
"Івась Коновченко, Удовиченко", "Білоцерківський мир і нове повстання проти
польських панів", "Утиски України польською шляхтою та повстання проти неї",
"Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович",
"Самійло Кішка", "Федір бездольний, безродний". Крім повних текстів дум
П.Куліш записав від А.Шута ще уривки двох дум: про Івана Богуна та про
Веремія Волошина. А перед цим ( на початку 1853 р.) А.Метлинський записав
від кобзаря думу "Плач невольника у турецькій неволі".
З виявленого репертуару, тринадцять повних дум і два уривки, видно, що
А.Шут був найкращим знавцем дум серед усіх кобзарів та лірників XIX-поч. XX
століть. Він був талановитим носієм епічних традицій українського народу.
2-й провідник: Відомим у свій час був Андрій Бешко — кобзар з м.
Мени Сосницького повіту Чернігівської губернії. Навчався грати на бандурі,
виконувати думи та інші твори у кобзаря А.Шута. П. Куліш з вересня 1853 р.
записав від А.Бешка п'ять дум: "Богдан Хмельницький та Барабаш", "Втеча
трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Козак
-нетяга Фесько Ганджа Андибер", "Плач невольників на турецькій каторзі".
Докладних відомостей про А. Бешка немає. Помер він у 1855 році.
3-й провідник: Іван Романенко — кобзар та лірник з м. Британ
Борзненського повіту Чернігівської губернії ( раніше жив у самій Борзні).
Помер Романенко у 1854 році, коли йому було 60 років.

20. Репертуар кобзаря складали такі думи: "Проводи козака", "Федір
Безродний, бездольний", "Козак Голота", "Втеча трьох братів з города Азова, з
турецької неволі", уривки з думи "Івась Коновченко, Удовиченко" а також пісня
"З-під темного лісу, з-під зеленого гаю".
Як бачимо, репертуар І.Романенка був не дуже великий. І все ж постать
цього кобзаря становить значний інтерес. Романенко - народний музикант, що
грав на двох музичних інструментах − бандурі й лірі − і грав на них до кінця
життя, а не змінював перший на другий, як, наприклад, А.Никоненко.
1-й учасник мандрівки: А куди далі проляже наш шлях?
Учитель: Тепер ми вирушаємо на Слобожанщину. Це територія, в
основному, нинішніх Сумської та Харківської областей. (Показує на карті).
2-й учасник мандрівки: А як склалася кобзарська традиція в цьому краї?
Учитель: У XIX столітті Слобожанщина стала во істину кобзарським
краєм. Слобожанці щиро шанували народних співців і турбувалися про їхнє
здоров'я. Так у селі Великій Писарівці ( тепер райцентр Сумської області) прості
люди на громадських засадах створили притулок − шпиталь для престарілих
бездомних кобзарів. Тут народні митці мали змогу підлікуватися й перебути люту
зиму, щоб з першими теплими весняними променями сонця знову вирушити в
далекі мандри.
На Сумщині (в Ромні) відбувався щорічно знаменитий Іллінський
ярмарок. Тут було традиційне місце зібрання кобзарського братства. Крім грання
та співу, кобзарі вирішували свої корпоративні питання. Тут же давали
"визвілку" − посвячували в кобзарі своїх учнів.
До знаних широким загалом українського суспільства в другій половині
XIX ст. належать такі кобзарі Слобожанського краю: Степан Пасюга ( з Великої
Писарівки на Сумщині), Гнат Гончаренко, Микола Ригоренко ( обидва з
Харківщини). (Показує портрети кобзарів). Далі про одного з них наша
розповідь.
1-й провідник: Гнат Гончаренко (Показує портрет кобзаря) походив з
кріпацької родини. Народився у 1835 році в слободі Ріпках Харківського
повіту. Після тяжкої хвороби на очі 12 - річним хлопчиком осліп.
Згодом навчився грати й почав кобзарювати. У репертуарі мав українські
народні пісні, псалми та думи. У 1908 році Леся Українка з Климентом Квіткою
записали від нього на фонографі думи "Олексій Попович", "Про правду", "Про
сестру і брата". Філарет Колесса, який розшифрував і опублікував у 1913 році ці
думи, дав високу оцінку виконавській майстерності кобзаря. Захоплювалась
грою Гната Гончаренка й Леся Українка. Дослідники особливо відзначали
архаїчний спосіб речитації кобзаря.
2-й провідник: А тепер продовжимо нашу мандрівку
благословенною Полтавщиною
(Показує на карті).
3-й учасник мандрівки: Яких же кобзарів виплекала полтавська земля?
3-й провідник: Полтавський край дав Україні таких відомих кобзарів, як
Федір Гриценко-Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Самійло Яшний,
Михайло Кравченко, Архип Никоненко, Федір Кушнерик (Показує портрети
кобзарів.)
Яскраво типовою біографією кобзаря-сліпця є життєпис Івана Кравченка
( демонструється портрет кобзаря). Іван Петрович Кравченко народився у 1820