КОНФЛІКТ В УКРАЇНІ І ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ

КОНФЛІКТ В УКРАЇНІ І ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО
ПРАВОПОРЯДКУ
Адам ЛЕЛЬОНЕК
Глобальний порядок після холодної війни і його трансформація
Як зазначають автори доповіді Інституту Європейського Союзу із
дослідження безпеки (European Union Institute for Security Studies, EUISS),
наявна міжнародна система, яка характеризується домінуванням Заходу,
ставиться під сумнів не лише на формальному, репрезентаційному, але й на
структурному рівні, що стосується самої архітектури міжнародних
інституцій. Метою цих зусиль є імплементація нових норм та принципів на
глобальному рівні. Підтвердженням цього може бути політика Китаю чи
поява нових угрупувань, як-от: БРІКС чи МІКТА (партнерство Мексики,
Індонезії, Південної Кореї, Туреччини та Австралії)1
.
Цей приклад, окрім Бразилії чи Індії (тобто, різних систем, у тому числі
демократичних, які беруть участь у глобальних процесах і посідають міцні
позиції в сучасній системі G20), демонструє, що існує „потреба для більш
інтегрованої і рівноважної системи глобального управління, у якій члени
«середньої» сили могли би відігравати адекватну роль”2
. Варто при цьому
зазначити, що ці прагнення реалізовані вже не лише у політичній сфері, а й у
економічній, а їх метою є фундаментальна реконструкція глобального
розподілу сил, зокрема у фінансовій сфері3
.
Нині помітною є глобальна трансформація потенціалів та сили (у
розумінні hard power i soft power). Це стосується не лише державних, а й
недержавних учасників міжнародних відносин. Серед обох груп є такі,
основною метою яких є підрив сучасного міжнародного правопорядку4
. Так
1
A. Missiroli, G. Stang et al., A changing global environment, EU Institute for Security Studies, Chaillot Papers Nº
133 December 2014, p. 38.
2
Там само, p. 38.
3
Через цю призму можна оцінити нову ініціативу країн, що розвиваються. Новий банк розвитку (New
Development Bank, NDB) держав БРІКС – це похідна спротиву цих країн системі домінування Заходу, яка
базується на Світовому банку та Міжнародному валютному фонді, а також амбіції Російської Федерації та
Китайської Народної Республіки відігравати більшу роль уже не тільки на регіональному, а й на
глобальному рівні. Посилення конфлікту інтересів між різними центрами може не лише паралізувати
переговорні процеси чи імплементацію уже наявних домовленостей, а й остаточно призвести до
структурного провалу цілої наявної міжнародної системи; Див.: Там само, p. 38-39.
4
На думку авторів доповіді „A changing global environent”, чудовим прикладом цих тенденцій є
терористичні організації (Аль-Каїда чи фундаменталісти з ісламської держави), які є загрозою для
регіональної та глобальної безпеки. Їх метою є підрив наявної міжнародної системи, а слабкість державних
акторів у багатьох сферах їх функціонування як на центральному, так і на локальному рівні – сприяє їх
діяльності. Побудова власних структур і недержавних та нелегальних інституцій – це серйозна проблема,
яка послаблює національні держави. Окрім цього, зростає також ризик радикалізації, тероризму,
екотероризму чи ескалації наявних чи потенційних збройних конфліктів. До цього слід додати цілий спектр
природних загроз, як-от: епідемії, стихійні лиха і випадкові події. Більше того, можна також згадати про
історичні події, міждержавну напругу i зумисні психологічні та інформаційні дії, які мають на меті
ескалацію конфліктів або реалізацію партикулярних інтересів держав, транснаціональних чи інших

виглядає, що сучасні тенденції та тренди рухаються в напрямку подальшої
деконструкції безпеки і світового порядку, а його підвалини, тобто, основні
гравці чи міжнародні інституції постійно перевіряються, а їх позиції
ставляться під сумнів. Це відбувається на рівні функціонування системи та
конкретних дій.
Одночасно, нові претенденти на глобальне управління зовсім не мають
намірів брати на себе жодних зобов’язань чи відповідальності, які походять з
цього. На думку вчених із EUISS, „нові гравці (…) пояснюють свою
бездіяльність охороною непорушності державного суверенітету (обороняючи
режим Асада) або повагою до природних прерогатив провідних гравців
(ігноруючи грабунки Росії у своєму регіоні)”5
. Тож експерти приходять до
висновку, що „досі незрозуміло, чи країни, що розвиваються (а також які
саме з них), формуватимуть норми, які за ними слідуватимуть, а які їх
порушуватимуть. Непокоїть те, що останні події підказують, що побудова
взаєморозуміння з широких міжнародних питань може стати ще
складнішою”6
.
Хоча вперше в міжнародній історії ми зіштовхнулися із ситуацією, за
якої кожен континент має націю із глобальними прагненнями, все ж немає
багатьох держав, які прагнуть значного впливу на глобальні регуляційні
механізми. Причиною є те, що на даний час вони намагаються зміцнити свої
позиції на регіональному рівні. Вони ще не готові або не можуть
розширювати свої інтереси у глобальному масштабі. Росія на даний час стає
єдиним гравцем з цієї групи, який починає бути регіональним центром
тяжіння, який є повністю автономним. Вона зрештою є до цього певним
чином призначена географічно і культурно – не може зосередитися на
вузькому спектрі зацікавлень (для В. Путіна основними пріоритетами є: ЄС
та європейські держави, США, Китай та інші члени БРІКС, з яких
найважливішими звісно ж будуть КНР та США, а потенційно також „Велика
Європа”)7
.
Поза спробами підриву наявного розподілу сил, сучасна динаміка
міжнародного правопорядку формується також, зокрема шляхом посилення
асертивності країн, що розвиваються. Блокування дій чи ілюзорної експансії
Заходу призводить до створення тимчасових союзів на різних щаблях, від
регіонального до глобального, а на даному етапі випромінюванням цих
зусиль є концепція багатополюсного світу, у якому потрібною є нова
рівновага сил, за рахунок Сполучених Штатів та європейських держав. Це
поки є можливим, навіть попри величезні відмінності у потенціалах і цілях
серед групи „незадоволених”. Той факт, що Росія першою після закінчення II
недержавних організацій. Це все разом послаблює роль державних гравців у гарантуванні безпеки; Див.:
Там само, p. 39-40.
5
Там само, р. 40.
6
7
Див.: A. Gromyko, West-Russia Relations and the Emerging Global Order. Polycentric World as the New
Reality, [у:] R. Alcaro (red.), West-Russia Relations in Light of the Ukraine Crisis, IAI Research Papers, Rome
2015, р. 49-50, 52.

світової війни своїми діями в Україні здійснила спробу перегляду
європейських кордонів, чітко демонструє, що процес трансформації
міжнародного правопорядку входить у нову фазу.
У цьому контексті цікавий підхід презентує T. Райт, який визначає ці
процеси, як відхід від однополярного концерту до „природного стану”
міжнародних відносин. За його оцінкою саме поняття співпраці між
найсильнішими гравцями не є новим, однак спільні цінності чи спільні цілі
ніколи не означали відсутності внутрішньоблокової конкуренції. По суті це
якраз у ній був реалізований баланс між гармонією і конфліктом. Зовсім не
йде мова тут про рівновагу сил чи розподіл міці, а лише про згоду на певні
принципи і рамки їх функціонування. Подібною була ситуація після
Віденського Конгресу і в період холодної війни – найсильніші погодилися на
певну допустиму модель дій і принципово в ній залишалися8
. Тому
незадоволені глобальним розподілом сил Росія та Китай раніше не
наважувалися на спроби урівноважити силу США, оскільки лише таким
чином вони могли реально зміцнити свої позиції9
.
Однополярний порядок періоду після холодної війни, тобто, світ під
керівництвом США, характеризується, на думку Райта, 5 елементами10
:
1. Низка оборонних союзів, які становлять підгрунтя для
регіональної безпеки у Східній Азії (двосторонні угоди з Вашингтоном, так
звана „hub-and-spoke model” – віяльна модель) і загалом у
Трансатлантичному регіоні (багатосторонні, інституціалізовані угоди з
Вашингтоном),
2. Підтримка побудови світової економіки (у тому числі вільна
торгівля, вільний рух капіталу та інвестицій, формалізовані структури і
механізми вирішення суперечок: МВФ, СБ, СОТ, G20 тощо.),
3. Міжнародне право і система Організації Об’єднаних Націй (хоча
їх також нерідко використовували для реалізації стратегічних інтересів
США),
4. Просування і зміцнення ліберальних цінностей у глобальному
масштабі, у тому числі демократії та прав людини,
5. Інтенсифікація двосторонньої співпраці з Росією і Китаєм при
одночасно чіткому визначенню меж взаємної конкуренції з ними.
Якщо йдеться про європейський континент, помітними є дві важливі
тенденції: зростання значення Європейського Союзу і його активності на
східному та південному векторах11
, а також скорочення американської
8
Період «європейського концерту», який існував з 1815 до 1854 року і повністю змінив європейську
політику, обмежуючи конкуренцію шляхом мінімізації ризику конфлікту, при цьому надаючи спільні цілі.
Однак, розподіл „сили” був сам по собі гегемонічний і базувався на біполярності: Франція, Австрія і Прусія,
як слабші європейські держави, прагнили збалансувати глобальну міць Росії та Великобританії; Див.: T.
Wright, The Rise and Fall of the Unipolar Concert, The Washington Quarterly, Volume 37, Issue 4, 2014, р. 8-10.
9
Див. Там само, р. 13.
10
Там само, р. 10-12.
11
Європейська модель після розпаду СРСР була винятковою – сильно відрізнялася від глобальних тенденцій
поведінки держав, допускаючи поглиблене втручання у ключові для членів Європейського Союзу внутрішні
справи. Європейська система безпеки, яка вважається постмодерністською, не базується ані на рівновазі сил,

присутності в Європі, особливо у військовій сфері. Цей останній чинник без
сумніву похитнув наявну раніше рівновагу сил із Російською Федерацією, що
зовсім не було рекомпенсовано НАТО, послаблюючи одночасно сам Старий
Континент (зменшення видатків на озброєння, попри зростання м’якої сили
ЄС, очевидно призвело до зростання російського експансіонізму i
ревізіонізму).
Своєю чергою, у геополітичному аспекті слід відзначити зміцнення
позиції Федеративної Республіки Німеччини, як самостійного гравця, а
завдяки фінансовій кризі 2008 року – також і в межах ЄС. Помітним є також
дисонанс серед європейських союзників щодо східної політики і самої Росії
як між собою, так і ширше, у трансатлантичному регіоні12
, який успішно
підсилюється завдяки Росії за допомогою інструментів психологічної війни, а
також негласних методів (наприклад, напруженості у стосунках Вашингтон-
Берлін)13
.
Більше того, криза в Україні яскраво демонструє, що Захід не лише не
був до неї готовий. Вона показує концептуальні помилки на рівні стратегії
щодо Російської Федерації, а в ширшій перспективі й інших країн, що
розвиваються. Усе вказує також на відсутність комплексного i спільного
підходу як до геополітичних прагнень Кремля, так і похідної від них
внутрішньої політики14
і декларативного ревізіонізму.
ані на зміцненні власної незалежності, а на збільшенню відкритості, прозорості відносин і посиленню
взаємозалежності. Прагненням творців постмодерністської Європи була не так зміна фізичних кордонів, як
зміна самої їх природи, віддаючи ініціативу економіці. Політика Росії після 2008 року і дії в Україні
повністю відкинули цей правопорядок і підхід, а тим самим і реальне зближення з Європою. Дії Заходу, а
особливо Європи, щодо Росії є настільки важливими, що від них тепер залежатиме привабливість всієї її
актуальної моделі і поведінка щодо його принципів та норм з боку інших країн, що розвиваються, які не
приєднуються поки до політики санкцій з боку ЄС щодо Росії. Від цього залежатиме також сприйняття
подій в Україні незахідними державами – на даний час європейська криза сприймається як регіональна, а не
глобальна. Цим самим вони не утотожнюють себе із європейською системою цінностей, яка таким чином
стає частково привабливою системою і можливою до адаптації лише регіонально. Це ставить під сумнів міф
про європейську особливість і може спричинити відчуття, що економічна взаємозалежність генерує більше
загроз, ніж вигоди; Див.: I. Krastev, Dancing with the Bear. How the West Should Handle Its Relations with
Russia, [у:] R. Alcaro (red.), West-Russia Relations in Light of the Ukraine Crisis, IAI Research Papers, Rome
2015, р. 18-19.
12
Див.: A. Lelonek, Kijowskie rozmowy ostatnią szansą dla Rosji i Zachodu?,
http://www.defence24.pl/Analiza_kijowskie-rozmowy-ostatnia-szansa-dla-rosji-i-zachodu, Опубліковано:
5.02.2015, Станом на: 16.08.2015.
13
Див.: A. Lelonek, Brudna wojna Putina: Rosyjskie operacje psychologiczne, Portal Interia.pl,
http://fakty.interia.pl/raporty/raport-zamieszki-na-ukrainie/opinie/news-brudna-wojna-putina-rosyjskie-operacje-
psychologiczne,nId,1679998, Опубліковано: 27.02.2015, Станом на: 15.08.2015; A. Lelonek, Niemcy „uspokoją”
Rosję kosztem Ukrainy. W co gra Berlin?, Portal Defence24.pl, http://www.defence24.pl/218461,niemcy-uspokoja-
rosje-kosztem-ukrainy-w-co-gra-berlin, Опубліковано: 26.04.2015, Станом на: 15.08.2015; A. Lelonek, Ukraina:
Nowa faza wojny psychologicznej i informacyjnej, Portal Defence24.pl, http://www.defence24.pl/119721,ukraina-
nowa-faza-wojny-psychologicznej-i-informacyjnej, Опубліковано: 31.08.2014, Станом на: 16.08.2015.
14
Модель діяльності В. Путіна, яка базується на його особі, пов’язує іміджеву діяльність у зовнішній
політиці із російським націоналізмом і упередженнями, які використовуються російською
пропагандистською машиною для ескалації відмінностей і політично-культурного конфлікту із Заходом.
Таким чином Москва загострює суперництво із Заходом не лише на рівні одвічного конфлікту інтересів, а й
у площині самоідентифікації. Більше того, це стає чудовим інструментом для нейтралізації західних
постулатів, очікувань чи критики щодо самої Росії і допомагає режиму функціонувати в умовах міжнародної
ізоляції без втрати легітимності і широкої суспільної підтримки; Див.: I. Krastev, op. cit., р. 13.

Погіршення стосунків між Заходом і Росією є фактом, який проте
західні еліти вже роками ігнорують. Європейські еліти навіть не припускали,
що дії ЄС на східних кордонах можуть призвести до насильницьких дій
Кремля, до яких вони зрештою були зовсім не готові. ЄС не вдалося ані
досягти інтеграції у сфері безпеки у Східній Європі, ані запобігти реалізації
російських політичних сценаріїв. При одночасному збільшенні політичної
дистанції від Вашингтона, Брюссель загострив суперництво із Кремлем,
опосередковано спричинивши спроби перевірки регіонального розподілу сил,
з одного боку, і реінтеграцію власної бази – з іншого15
. Як стверджує Д.
Шеліговскі „Тож інтенсифікація взаємозв’язків, які поєднують Євросоюз із
країнами Східного Партнерства, означає залучення Брюсселю до регулярного
процесу перетягування канату між регіональними державами, щоразу
визначаючи Європейський Союзу, як одну із сторін потенційного
конфлікту”16
.
І хоча розмови про „нову холодну війну” видаються і надалі дещо
передчасними, слід зазначити той факт, що необхідним є визначення нової
ролі НАТО у глобальному масштабі та Європі. На думку І. Крастева,
„Євросоюзу повинен повернутися до свого історичного коріння, оновлюючи
свої інструменти оборони та стримування Росії. Також важливо
усвідомлювати, що співпраця не є цілком неможливою. Росія і надалі є
відданим членом групи P5+1 (до якої входять Сполучені Штати Америки,
Франція, Німеччина, Великобританія, Китай та Європейський Союз), яка
займається питанням ядерної програми Ірану. Вона допомагала також НАТО
у їх зусиллях в Афганістані”17
, співпрацювала також із США в Сирії. Іншими
словами, зі зростанням суперництва на пострадянському просторі чи
Близькому Сході, як зазначає Крастев, „потреба співпраці не зникла”, але
події в Україні є найпотужнішим фактором, який може її порушити18
.
15
„Регіональна інтеграція стала однією із площин суперництва Москви із Європейським Союзом за вплив на
Україну, Білорусь, Молдову, Вірменію, Азербайджан і Грузію. Ці державі в останні роки дедалі тісніше
співпрацювали із Брюсселем, намагаючись модернізувати економіку та зменшити залежність від Росії. З
точки зору Москви, регіональна інтеграція повинна була протидіяти економічній експансії третіх країн і
послабленню зв’язків країн СНД з Росією. Одночасно тісна співпраця повинна була гарантувати Росії
збереження значного політико-економічного впливу в цьому регіоні, особливо в енергетичному секторі, що
визначає значення цього регіону у світовій економіці. Тому Росія без сумніву використовує всі доступні їй
інструменти, домагається входження до регіональних інтеграційних структур окремих країн СНД, особливо
України – другої за величиною економіки регіону”, [у:] I. Wiśniewska, Integracja euroazjatycka. Rosyjska
próba ekonomicznego scalenia obszaru poradzieckiego, Ośrodek Studiów Wschodnich im. Marka Karpia, Prace
OSW Numer 44, Warszawa lipiec 2013, р. р. 26.
16
Див.: D. Szeligowski, Partnerstwo Wschodnie: szanse i zagrożenia związane z procesami integracyjnymi na
obszarze wschodniego sąsiedztwa Unii Europejskiej, [у:] R. Fedan, B. Petrecka, S. Dyrda-Maciałek (red.), Problemy
współczesnej Europy: ujęcie interdyscyplinarne, Państwowa Wyższa Szkoła Techniczno-Ekonomiczna, Jarosław
2014, р. 365-377.
17
I. Krastev, op. cit., р. 14.
18
Див.: Там само, р. 14; Подібну думку сформульовано авторами доповіді „A changing global environent”:
„попри це значна економічна співпраця з Москвою точно продовжуватиметься як у регіоні, так і на рівні
стосунків Росія-Захід. Повернення до сценаріїв з початку XXI ст. не може бути повністю виключеним,
беручи до уваги крихкі політичні основи у певних сферах (спільне сусідство, енергетика), а також
співпрацю ad hoc в інших сферах (Іран, Сирія, ісламський тероризм). Не виглядає правдоподібним, щоб
Росія повернула Крим, щоб Донбас відновив повну інтеграцію з рештою України, чи щоб дипломатичний,
торговельний і медіатиск було припинено. Однак, тиск у військовій сфері і сфері безпеки у найближчому

Тим не менше зближення між Вашингтоном та Москвою в контексті
війни з тероризмом уже відбулося. Додаючи до цього розвиток і прогнози
для країн БРІКС, з’являється також площина глобального ослаблення ЄС,
міцніючої позиції Китаю чи потенційного китайсько-російського зближення,
що зрештою вже відбулося у Раді Безпеки ООН19
. Як стверджує Т. Райт, хоча
актуальна форма міжнародного правопорядку ще не є ідеальною для Москви
чи Пекіна i надалі не задовольняє їхні амбіції, здається, що ці дві столиці
виграли найбільше. „Росія використала пацифікацію Європи і
трансформацію Німеччини. Попри численні закиди Росії щодо експансії
НАТО, які висувалися перед її вторгненням на Схід України, жодних військ
Альянсу не було у Східній Європі”20
. Так само зрештою і з Китаєм, який
фактично ослабив Японію і найбільше виграв від глобалізації, у тому числі і
від політики вільної торгівлі, постульованої Вашингтоном21
.
Еволюція їх становища була можливою в межах системи домінування
Сполучених Штатів Америки ціною легітимізації Білого Дому, як основного
глобального гравця, однак останні події вказують, що цей етап добігає до
кінця у перспективі щонайменше десяти років. Оскільки починає
дезінтегруватися один із найважливіших елементів на концептуальному
рівні: разом із послабленням позиції Заходу у глобальному масштабі починає
ставитися під сумнів його провідна роль. І хоча зміна лідера наразі є
абстрактною, значно зростає ризик дестабілізації на регіональному рівні, що
демонструє політика Кремля у Східній Європі і на Кавказі.
Варто пам’ятати, що глобальні противники Заходу зовсім не сприймали
успіх форсованого США глобального порядку, як найбільшу і стратегічну
необхідність, виключно від якої залежатиме їх успіх і добробут, а як форму
„необхідного зла”, яке поки що є толерованим інструментом, з яким вони не
мають наміру сильніше себе пов’язувати. Саме в цьому питанні Захід
допустився найбільшої помилки на перцепційному і концептуальному рівнях
– міждержавне суперництво, хоч і приховане, і таке, яке відбувається в межах
системи власного домінування, зовсім не завершилося, а лише увійшло у
нову фазу, натомість сама система почала підлягати ерозії22
.
сусідстві Росії може бути остаточно припинений”, [у:] A. Missiroli, G. Stang et al., op. cit., р. 51; Натомість,
ніщо не вказує на те, щоб Європейський Союз швидко вирішив питання диверсифікації постачання енергії,
що й надалі використовуватиметься Кремлем, як інструмент політичного впливу з одного боку на держави
регіону, а з іншого – на Брюссель та провідні країни ЄС.
19
Прикладом може тут бути голосування у справі Резолюції 67/262 від 15 травня 2013 року, яка осуджувала
сирійський режим – проти голосували: Білорусь, Болівія, Китай, Еквадор, Іран, КНДР, Куба, Нікарагуа,
Росія, Сирія, Венесуела та Зімбабве, а також Резолюції 68/262 від 27 березня 2014 року, яка підтверджувала
визнання Криму невід’ємною частиною України – проти голосували: Вірменія, Білорусь, Болівія, КНДР,
Куба, Нікарагуа, Росія, Судан, Сирія, Венесуела та Зімбабве), Див.: A. Missiroli, G. Stang et al., op. cit., р. 41.
20
T. Wright, op. cit., р. 11.
21
Порівнюючи успіхи Китаю та Росії, остання не могла і не може використати нові обставини через власні
системні недоліки і відсутність довгострокових політичних і економічних реформ; Див.: Там само, р. 11.
22
На думку Т. Райта, „однополярний концерт не міг і перестав існувати. Разом із відновленням позиції Росії
та розвитком Китаю, вони отримали раніше недоступну опцію посилення регіональної асертивності. Це би
не мало значення, якби обидві держави були прихильниками status quo, але вони не були. Існувала
непримиренна напруга в самому серці концерту: Захід сподівався, що правопорядок еволюціонує таким
чином, що Китай та Росія трансформуються у більш відповідальних учасників міжнародної системи. Це не

Внаслідок російської політики у Східній Європі та на Кавказі
змінюється не лише динаміка міжнародних відносин у масштабі Центральної
Європи, а й на цілому Старому Континенті, а також на цілому
пострадянському просторі, який охоплює і Євразію. Агресивна політика
Кремля має таким чином глобальне відображення. Вона спричиняє також
„мілітаризацію мислення” в регіоні, яке впливає на формування нових
союзів23
, а разом із тим сама по собі стає інструментом в руках політичних
еліт різних держав, у тому числі й Москви24
. Іншими словами, „Росія
еволюціонувала від стратегічного партнера до стратегічного виклику – для
Заходу як єдиного цілого, зокрема і для Європейського Союзу”25
.
Перехідна дата остаточного упадку однополярного концерту – це
грузинська війна 2008 року. Теперішні події в Україні є лише продовженням
цього процесу, хоча їх значення є більшим, оскільки йдеться про Старий
Континент. На думку Дж. Шерра, у лютому 2014 р. відбулося падіння
системи правопорядку і безпеки в Європі періоду після холодної війни. За
його оцінкою, наслідки цього можуть бути непередбачуваними, хоча він
підкреслює, що подібні переломи з точки зору часу характеризуються тим,
що їх не можна було уникнути. Саме тому він порівнює події лютого 2014
року із подіями серпня 1914 р. – тоді також вважалося, що економічна
взаємозалежність призведе до того, що такі події надалі будуть неможливі26
.
Шерр також вважає, що після 15 років домінування Заходу у
глобальному масштабі росіяни сформували стале відчуття скривдженості27
,
беручи до уваги хоча би інтервенції Заходу: „халтурну в Іраку” чи
„неочікувану в Лівії”. Вони стали також з одного боку приводом для
презирства до західного світу28
, а з іншого – посилили побоювання щодо
власної сфери впливу чи ризик, пов’язаний із глобалізацією, домінацією
мусило супроводжуватися демократизацією у найближчому майбутньому, радше означало би, що ці
держави розпочнуть позитивну траекторію політичних реформ і відіграватимуть дедалі конструктивнішу
роль у підтримці і зміцненні міжнародного правопорядку. Натомість, зі свого боку, Росія та Китай
сподівалися, що правопорядок еволюціонує таким чином, що вони отримають більший вплив на світову
політику, включно із блокуванням військових втручань, з якими вони не погоджуються, а також посилиться
їхня роль у своїх регіонах. Таким чином Росія отримала би щось на кшталт сфери впливу на Кавказі, а Китай
відігравав би більшу роль у Східній Азії”, [у:] Там само, р. 17.
23
Пострадянські республіки постають перед вибором між Сходом та Заходом. Схід уособлює Євразійський
Союз, а Захід – Європейський Союз та НАТО; Див.: Там само, р. 49.
24
„Володимир Путін використовує наявне погіршення стосунків із Заходом для подальшої централізації
влади, послаблення будь-якої потенційної опозиції, радикалізації суспільної думки шляхом
(дез)інформаційних кампаній, які розбурхують антиамериканські та анти європейські настрої до небачених
раніше розмірів, відтак конструктивний діалог стає дедалі складнішим”, [у:] A. Missiroli, G. Stang et al., op.
cit., р. 49.
25
26
J. Sherr, A War of Narratives and Arms, [у:] K. Giles, P. Hanson, R. Lyne, J. Nixey, J. Sherr, A. Wood, The
Russian Challenge, Chatham House Report, London June 2015, р. 23.
27
Російська комбінація консерватизму та ресентиментів відобразилася на її зовнішній політиці за останні
майже 25 років – Москва зберігала вибудований Заходом глобальний status quo, як спадкоємиця Радянського
Союзу, колишньої суперпотуги, яка повинна на даному етапі відповідати чужій схемі. У XXI сторіччі вона
розпочинає пошук нової моделі. Це не криза системи після холодної війни, а її останній етап; Див.: I.
Krastev, op. cit., р. 19.
28
J. Sherr, op. cit., р. 30.

західного капіталу і подальшим зміцненням становища об’єднаних угодами
про вільну торгівлю трансатлантичних держав.
Як констатує Райт, унікальність завершеного періоду однополярного
концерту полягає зокрема не лише у небаченому раніше рівні співпраці i
стриманості основних гравців, а й у „фундаментальній відсутності
взаєморозуміння між західними і незахідними державами. Росія і Китай
хотіли збільшити свої сфери впливу, коли мали таку можливість, а Сполучені
Штати не мали жодних намірів, щоб дати змогу їм це зробити (…).
Американські стратеги загалом зазнали поразки в ідентифікації специфічної
чи тимчасової природи концерту, сприймаючи його радше, як природний
стан речей”29
, що призвело до поразки американської політики щодо Москви
чи Пекіна. У зв’язку з цим можна передбачати початок періоду посиленого
геополітичного суперництва, хоч і ускладнений економічною слабкістю Росії
та Китаю, а також поточною неможливістю глибшого зближення між обома
регіональними потугами30
.
На думку Райта, поточний період фактично буде поверненням до
нормальності у міжнародних відносинах, проте він повинен сприйматися
Заходом із занепокоєнням. Тим паче, що він настає після 25 років
безпрецедентного поступу глобалізації і і посилення міжнародної
взаємозалежності – «держави нині пов’язані до такої міри, до якої вони би
ніколи не допустили, сприймаючи одні одних, як суперників»31
. Тож тепер
надійшов час для розробки нових моделей співпраці і нових стратегій дій, у
тому числі по відношенні до ревізіоністської і асертивної позиції нових
регіональних потуг32
.
З нового правопорядку, який на даний час створюється, можуть
скористатися як Сполучені Штати Америки, так і Європейський Союз. На
шляху до цієї мети, на думку Р. Янгса, необхідним буде переосмислення
багатополярного лібералізму, яке полягатиме насамперед на недоторканості
його підвалин. Проблемою залишається певний консервативний підхід
американських еліт, які ототожнюють глобальний лібералізм, пріоритет
демократичних цінностей і вільну торгівлю із поточним status quo, при якому
вони є основними творцями трендів. Що цікаво, менш гегемонний
багатосторонній світ може виявитися навіть більш вигідним для самого ЄС –
децентралізація може призвести до зміцнення його ролі, якщо би він зміг
успішно об’єднатися і спільно реалізовувати свої інтереси (у цьому розумінні
29
T. Wright, op. cit., р. 21.
30
31
32
„В еру, коли багатосторонні інституції видаються дедалі менш ефективними для прийняття виконуваних
та прийнятних рішень, держави намагаються опиратися на створені ad hoc коаліції або на регіональні
організації з безпеки для формулювання політичних відповідей. Це призвело до розрідження структурованої
глобальної системи, зосередженої навколо Організації Об’єднаних Націй, вбік новіших, менш стабільних
рамок співпраці. Проте ці рамки не дають можливості для кращої реакції на певні виклики, відтак, мало
правдоподібно, щоб вони могли замінити справжні глобальні дії або пропонували форум, на якому можна
було досягти консенсусу (а таким чином і легітимності дій) у питаннях глобальної безпеки”, [у:] A. Missiroli,
G. Stang et al., op. cit., р. 40.

також шляхом м’якого тиску на США, який би змушував погодитися на
трансформацію системи). Це частково було би в інтересах і самих
Сполучених Штатів Америки, оскільки система G7 або G20 є однозначно
кращою, ніж анархія моделі „G0”33
.
На думку Янгса, характеризуватиме новий світовий порядок буде
той факт, що він буде „переговорним правопорядком”. На перехідному етапі
він міститиме елементи холодної війни i періоду після холодної війни, хоча
національні інтереси домінуватимуть над глобальними, а суперництво краще
відображатиме природу realpolitik (реальної політики), ніж „політики
співпраці”. Однак, усе залежить, як розвиватиметься конфлікт в Україні, а
також – як еволюціонуватиме поведінка Москви та Вашингтона34
.
Відродження Москви та побудова євразійського блоку: від
співпраці до ревізіонізму
На думку Р. Лайна, після розпаду Радянського Союзу тривав
„прихований конфлікт інтересів” між Заходом та Російською Федерацією,
який стосувався статусу 14 пострадянських республік. Позиція західних
держав полягала в тому, що вони вважали їх суверенітет пріоритетною
цінністю і до цього схиляли Росію. Росія ж підтверджувала цей підхід,
зокрема в Паризькій хартії для нової Європи 1990 року або в
Будапештському меморандумі 1994 року. З точки зору Заходу, Москва
зобов’язалася шанувати незалежність та територіальну цілісність цих держав.
Однак, як зазначає Лайн, з російської точки зору територія цих країн завжди
була історично пов’язана з Росією, а їх незалежність російські еліти
сприймали, як „випадковість”, a не як результат нового правопорядку після
холодної війни35
, проти якого вони й донині зрештою протестують36
.
До цього слід додати, що поза культурною, економічною чи
соціальною сферами, пострадянський простір має важливе значення для
Москви у військовій та стратегічній сферах. Відображенням цього було
визначення на офіційному концептуальному рівні російської зовнішньої
політики цілого простору колишніх радянських республік, як „близького
зарубіжжя”, де Російська Федерація має „життєві інтереси”37
. З точки зору
33
Див.: R. Youngs, The EU and Global (Dis)Order, Carnegie Europe,
http://carnegieeurope.eu/publications/?fa=56065, Опубліковано: 2.07.2014, Станом на: 23.08.2015.
34
Там само.
35
На думку І. Крастева, російське сприйняття суверенітету є дуже обмеженим – він є похідною від сили,
адже лише сильні держави можуть бути суверенними, незалежними в економічному, культурному та
військовому аспектах. Звідси береться і повна російсько-західна несумісність, яку західні еліти ігнорували
впродовж двох останніх декад; Див.: I. Krastev, op. cit., р. 19.
36
Див.: R. Lyne, Russia’s Changed Outlook on the West: From Convergence to Confrontation, [у:] K. Giles, P.
Hanson, R. Lyne, J. Nixey, J. Sherr, A. Wood, The Russian Challenge, Chatham House Report, London June 2015,
р. 7.
37
Термін „близьке зарубіжжя” вперше було використано в січні 1992 року Андрієм Козирєвим – тодішнім
міністром закордонних справ РФ, [у:] A. Włodkowska, Polityka Federacji Rosyjskiej wobec Wspólnoty
Niepodległych Państw, [у:] S. Bieleń, M. Raś (red.), Polityka Zagraniczna Rosji, wyd. Difin, Warszawa 2008, р.
126-127; Першим офіційним документом, у якому було використано словосполучення „близьке зарубіжжя”

Кремля, пріоритет суверенності, а відтак – вибору власної дороги і
автономного визначення власної зовнішньої політики цих держав всупереч
стратегічним російським інтересам – не був прийнятним38
.
Згадане „близьке зарубіжжя”, на думку багатьох експертів, які
досліджують залежності між Російською Федерацією та колишніми
радянськими республіками, є по суті „колишніми російськими колоніями”.
Таке визначення є надзвичай важливим для повного розуміння сильної
прив’язаності Москви до цього регіону. В. Родкевіч вважає, що цю
прив’язаність слід ідентифікувати з постімперським синдромом, чітко
помітним впродовж понад двох декад існування сучасної Росії39
. Для самої
України, втрату якої Москва відчула найболісніше, це є важливим сигналом
небезпеки посилення російських впливів на її території. Як зазначає С.
Бєлень, „Росія вже не є експансіоністською державою, якою був Радянський
Союз. Однак, поєднання ностальгії із бажанням компенсації збитків за
рахунок найближчих сусідів, які залежать від Росії в економічному, а
особливо у сировинно-енергетичному аспекті, є важливим чинником
потенційної реімперіалізації”40
.
Новою концепцією Росії є перенесення центру тяжіння власної
стратегії від невдалої концепції Співдружності Незалежних Держав до
нового утворення, Євразійського Союзу. Цей проект і досі є далеким з
політичної точки зору від привабливості та успішності на міжнародній арені.
Його еволюція від митного союзу (2005 вік), через Євразійський митний
союз (2010 рік), до поточного стану – це дуже повільний процес із
численними труднощами41
. Навіть для двох основних партнерів Росії, тобто,
щодо держав-членів СНД (в тому числі і щодо України), був Стратегічний курс Росії з державами-
учасниками Співдружності Незалежних Держав, виданий у 1995 roku, [у:] Стратегический курс
России сгосударствами – участниками Содружества Независимых Государств, Министерство
иностранных дел Российской Федерации, http://www.mid.ru/bdomp/ns-
osndoc.nsf/e2f289bea62097f9c325787a0034c255/4e3d23b880479224c325707a00310fad!OpenDocument,
Документ від: 14.09.1995, Станом на: 10.08.2015.
38
„Простір СНД Росія трактує, як природню сферу впливу, одну з основ і визначальних чинників російської
потужності. Росія віддавна прагне створити на цьому просторі центр політично-економічної і безпекової
інтеграції під своїм керівництвом. Однак, насамперед Москва не хоче, щоб будь-який інший гравець
(держава чи інтеграційне об’єднання, як-от: США, ЄС чи Китай) поставив під сумнів її стратегічний
контроль над цим простором. Росія активізувала інтеграційні зусилля у 2009 році, форсуючи побудову
митного союзу, а згодом – Спільного економічного простору і, врешті-решт, Євразійського союзу”, [у:] M.
Menkiszak, Wielka Europa. Putinowska wizja (dez)integracji europejskiej, Ośrodek Studiów Wschodnich im.
Marka Karpia, Prace OSW Numer 46, http://www.osw.waw.pl/sites/default/files/wielka_europa_net.pdf,
Опубліковано: 14.10.2013, Станом на: 11.08.2015, р. 38.
39
W. Rodkiewicz, Rosja i jej sąsiedzi – postimperialny syndrom, [у:] Rosja i jej sąsiedzi, Instytut Studiów
Strategicznych, Zeszyt 40, Kraków 2000; Див.: A. Lelonek, Ukraina jako państwo buforowe między Federacją
Rosyjską a Zachodem, Praca Doktorska sygnatura 000179Dr, Uniwersytet Jana Kochanowskiego w Kielcach,
Wydział Zarządzania i Administracji, Kielce 2013, s. 189.
40
S. Bieleń, Polityka zagraniczna Rosji, [у:] J. Adamowski, A. Skrzypek (red.), Federacja Rosyjska
1991-2001, wyd. Oficyna Wydawnicza ASPRA-JR, Warszawa 2002, s. 303.
41
Див.: Що цікаво, Росія стверджує, що інтегруючи пострадянський простір в межах Євразійського союзу,
вона застосовує ту ж саму філософію, яку використовував Європейський Союз. Не більше ніж природною є
в цій ситуації тісна співпраця між двома блоками, тим паче, що обидві організації є одна на одну, так
сказати, приречені: спільне об’єднання держав обох регіонів є природним у вищій організаційній формі і
принесе більше вигоди, зрозуміло, що теоретично і, насамперед, для Німеччини та Росії; Див.: S. Secrieru,
Bumps on Russia’s Road to the Eurasian Economic Union: Postponed Integration, Costly Enlargement and

Білорусі та Казахстану, не є секретом, що цільовий політичний проект, у всіх
стадіях власного розвитку, є інструментом, за допомогою якого Кремль хоче
контролювати пострадянський простір. Його амбіційною концептуальною
частиною на геостратегічному рівні є, звісно ж, противага впливам
Європейського Союзу, а навіть більше – альтернатива йому. На практиці же
інтеграція потенціалів простору Співдружності Незалежних Держав має на
меті посилення Росії та її партнерів42
.
Що цікаво, проект путінського Союзу особливим чином пов’язаний із
Україною – він повинен не допустити повторення ситуацій, подібних до тих,
які відбулися у Києві43
, що, окрім смерті Лукашенка чи Назарбаєва, є
найбільшим жахом для російського президента. Євразійський проект є свого
роду інструментом, який зміцнює наявну конструкцію союзів у регіоні44
.
„Метою Євразійського союзу є щось більше, ніж створення правових
рамок для співпраці (…) – він створюється, як нова геополітична сила, здатна
протистояти усім конкурентам на світовій арені. Євразізм надає ідеологічний
клей, а Росія звісно ж є самоназваним лідером євразійської цивілізації.
Концепція Новоросії є ідеологічним продовженням та історичним
обґрунтуванням цього проекту”45
. На думку Н. Попеску, це коронація зусиль
Путіна на шляху до відновлення контролю над колишньою територією СРСР,
а разом із тим інструмент, за допомогою якого „Росія встане з колін і стане
Delayed International Recognition, Polish Institute of International Affairs, Policy Paper No. 10 (93), July 2014, р.
1, 6.
42
Див.: I. Wiśniewska, Integracja euroazjatycka. Rosyjska próba ekonomicznego scalenia obszaru poradzieckiego,
Ośrodek Studiów Wschodnich im. Marka Karpia, Prace OSW Numer 44, Warszawa lipiec 2013, s. 27.
43
Росія побоюється, що зближення такої важливої для її безпеки держави, якою є Україна, до західних
структур із їх системою цінностей (демократія, плюралізм, право), вплине на регіон, послаблюючи тим
самим політичну привабливість Москви або її політичних та економічних проектів. Врешті-решт навіть
призводячи до ефекту доміно на пострадянському просторі, який може дійти навіть до самої Росії,
пробуючи порушити підвалини її авторитарної, олігархічної політичної системи; Див.: C. Chivvis, Deterrence
in the New European Security Context, [у:] R. Alcaro (red.), West-Russia Relations in Light of the Ukraine Crisis,
IAI Research Papers, Rome 2015, р. 39.
44
Див.: N. Popescu, Eurasian union: the real, the imaginary and the likely, EU Institute for Security Studies,
Chaillot Papers Nº 132 September 2014, р. 14.
45
Уперше термін „Новоросія” було використано Путіним у його зверненні до Ради Федерації 18 березня
2014 року, [у:] J. Sherr, op. cit., р. 35; „Частиною кремлівського «консервативного проекту»” є також
пропагована з 2006 року російською державою концепція так званого Російського Світу (рос. Русский Мир),
який визначається, як спільнота людей, які не лише ідентифікують себе із російською мовою та культурою,
а й традиціями і досягненнями Російської імперії та Радянського Союзу. Ця концепція постулює існування
окремої – багатоетнічної і багатоконфесійної – російської цивілізації із статусом однієї із великих світових
цивілізацій. Культивування так визначеного почуття спільності має на меті, насамперед, послаблення
національної ідентичності громадян пострадянських держав, побудову їх зв’язків із російською державою і
лояльності до цієї держави, пропагування ідеї, що лише Росія є для них природним цивілізаційним і
політичним центром. (…) Тим самим концепція Російського Світу є важливим інструментом реалізації
кремлівської політики реінтеграції пострадянського простору під керівництвом та домінуванням Росії. На
цю концепцію посилався у своїй пропаганді Кремль з метою легітимізації анексії Криму в березні 2014 року,
а також «гібридної війни» проти України, вказуючи на релігійні, історичні та етнічні зв’язки цих територій з
Росією (Крим як „Храмова гора в Єрусалимі”, а Східна та південна Україна – як «Новоросія»)”, [у:] W.
Rodkiewicz, J. Rogoża, Potiomkinowski konserwatyzm ideologiczne narzędzie Kremla, Ośrodek Studiów
Wschodnich im. Marka Karpia, Punkt Widzenia Numer 48, Warszawa styczeń 2015, s. 20-21; Див.: M. Menkiszak,
Doktryna Putina: Tworzenie koncepcyjnych podstaw rosyjskiej dominacji na obszarze postradzieckim, Komentarze
OSW, http://www.osw.waw.pl/pl/publikacje/komentarze-osw/2014-03-27/doktryna-putina-tworzenie-
koncepcyjnych-podstaw-rosyjskiej, Опубліковано: 27.03.2014, Станом на: 5.08.2015.

значним полюсом впливу у багатополюсному світі, одночасно уникаючи
«цивілізованого розлучення» із колишніми радянськими республіками”46
.
Проте слід відокремити дві сфери проекту російського Союзу: реальну
і вигадану. У цій першій організація нічим не відрізняється від інших такого
типу правових інституцій на міжнародній арені. А в другій – є реалізацією
геополітичних прагнень, діапазон дії яких охоплює реінтеграцію
пострадянського простору під керівництвом Москви, а водночас посиленням
її ролі у спільному формуванні міжнародного правопорядку шляхом додання
чергового, по ідеї – потужного елемента глобальної системи, окрім інших
регіональних інтеграційних організацій (ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР чи
АСЕАН)47
.
З іншого боку, як зауважує Д. Тренін, „Європейський Союз повинен
усвідомити вплив Росії на дві пропоновані угоди про вільну торгівлю:
Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство (Trans-Atlantic
Trade and Investment Partnership, TTIP) між Сполученими Штатами Америки
та Європейським Союзом і Угоду про транстихоокеанське партнерство
(Trans-Pacific Partnership, TPP) під егідою США, до якої входить низка
азійських держав. Ці потужні торговельні зони огортають Росію з заходу і зі
сходу, спричиняючи в Москві відчуття оточення. У відповідь Кремль
інтенсифікував свої зусилля зі створення власного євразійського
економічного простору, за участю декількох радянських республік”48
.
На думку Треніна, російський інтеграційний проект продиктований
насамперед прагненням посилити власну позицію у відносинах з ЄС. Це
попри те, що Москва усвідомлює факт, що ані на демографічному, ані на
економічному рівні про жодну рівновагу не може бути й мови. Тож
російським рецептом для вирішення цього питання стає встановлення
стосунків з Брюсселем не за принципом ЄС-Росія, а в площині держави ЄС-
держави Євразійського Союзу. Тут також можна шукати ідею «Великої
Європи49
– бінарної конструкції, яка би складалася з Європейського Союзу і
46
N. Popescu, op. cit., р. 7; Що цікаво, У баченні В. Путіна, інтеграція з Євразійським Союзом повинна дати
змогу кожній країні-члену швидше інтегруватися з Європою і на значно кращих умовах, ніж на
двосторонньому рівні. Дорога до Брюсселю через Москву є, звісно ж, на руку Росії; Див.: Там само, р. 36.
47
Підвищення активності на міжнародній арені є практично єдиною умовою посилення Росією своєї позиції
у глобальному розподілі сил. Кремль на даний час шукає альтернативне рішення до західної моделі
збільшення power, тобто, без делегування будь-якої частки свого суверенітету до інтеграційних структур, як,
наприклад, Німеччина. Це важко погодити з російськими політико-економічними проектами на
пострадянському просторі; Див.: A. Gromyko, West-Russia Relations and the Emerging Global Order.
Polycentric World as the New Reality, [у:] R. Alcaro (red.), op. cit., р. 56.
48
D. Trenin, A Practical Approach to EU-Russian Relations, Carnegie Moscow Center,
http://carnegie.ru/publications/?fa=54286, Опубліковано: 23.01.2014, Станом на: 25.08.2015.
49
„Аналізуючи як декларації, так і дії Росії, можемо приблизно реконструювати російську ідею Великої
Європи. Тож вона повинна бути спільним простором, який базується на двох стовпах: зона ЄС із
домінуючою роллю Німеччини (західний стовп) і зона Євразійського союзу, контрольована Росією (східний
стовп). Обидва простори повинні бути пов’язані мережею політичних, економічних і безпекових інституцій.
Частково інтегрований спільний простір, який базується на погоджених нормах та регулюванні, повинен
забезпечити свободу переміщення осіб, товарів і – можливо з певними обмеженнями – капіталу та робочої
сили. Важливі рішення щодо розвитку цього простору повинні прийматися на засадах консенсусу (що
давало би Росії можливість фактичного впливу на політику держав „західної зони”), але водночас сторони
(особливо Росія) повинні зберегти свободу дій у внутрішніх справах, а також у міжнародних відносинах з

майбутнього Євразійського Союзу»50
. Вона повинна формувати „«спільний
простір» економічний і культурний «від Лісабону до Владивостоку»”51
.
Подібну думку подають також інші дослідники. Дж. Шерр стверджує,
що „прагненням Москви є два союзи – Західноєвропейський та
Східноєвропейський (російський) – які суперничатимуть між собою і
одночасно врівноважитимуть один одного. Це прагнення однозначно ставить
Росію поза Європою та її основними інституціями на щонайменше наступні
10 років”52
. Ще дальше пішов M. Менкішак, який підкреслює, що метою
Кремля є не лише створення доповнюючих одне одного і одночасно
конкуруючих між собою блоків, які мали би врівноважувати один одного.
„(…)реалізація концепції Великої Європи повинна би de facto поділити
Європу, значною мірою (за винятком країн Балтії) вздовж кордонів
колишнього СРСР. Вона повинна би легалізувати та інституціоналізувати цей
поділ. Тим самим західні країни (особливо ЄС) мали би по суті відректися від
спроб інтеграції країн так званого спільного сусідства (особливо України) до
європейського простору, базуючись на законодавстві та стандартах ЄС, і
визнати російську гегемонію у цьому регіоні. І саме Росія, через органи
Євразійського союзу, мала би регулювати політико-економічні відносини
країн Східної Європи, а також Південного Кавказу та Центральної Азії – з
ЄС. На практиці саме Москва визначала би, чи і в якому обсязі будь-які
європейські стандарти могли би бути імплементовані на цьому просторі”53
.
Натомість С. Секреру стверджує, що „на макрорегіональному рівні,
Євразійський союз має на меті часткову маргіналізацію двостороннього
діалогу між сусідами Росії та ЄС. Кінцевою метою РФ є легітимізація своєї
«зони привілейованих інтересів», а також відповідне переформатування
європейського правопорядку, який би відповідав баченню Москви. Основою
цієї позиції є велика угода між політичними та економічними блоками”54
. А
надалі це буде знову ж таки інструмент запобігання потенційному розвороту
країн регіону вбік альтернативних інтеграційних проектів55
.
Зусилля Росії щодо посилення своєї позиції на міжнародній арені
зводяться нині переважно до спроб приховування та компенсації власної
слабкості та економічної привабливості агресивними діями у політичній та
військовій сферах. Методи, які використовуються для реалізації проекту
Євразійського союзу знеохочують або відлякують потенційних партнерів від
тіснішої інтеграції, віддаляючи і Росію від потенційного зближення з іншими
структурами, як-от Європейським Союзом. Окрім того, порівняння
іншими державами та регіонами”, [у:] M. Menkiszak, Wielka Europa. Putinowska wizja (dez)integracji
europejskiej, op. cit., s. 35.
50
Там само, s. 35.
51
W. Rodkiewicz, J. Rogoża, op. cit., s. 20.
52
53
M. Menkiszak, Wielka Europa. Putinowska wizja (dez)integracji europejskiej, op. cit., s. 38.
54
S. Secrieru, op. cit., р. 6-7.
55
Див.: Там само, р. 3-4.

потенціалів проекту Путіна з іншими гравцями також не виглядає на його
користь.
Таблиця 1. Економічна потужність великих держав
Джерело: N. Popescu, Eurasian union: the real, the imaginary and the
likely, EU Institute for Security Studies, Chaillot Papers Nº 132 September 2014,
р. 16; На основі даних Міжнародного Валютного Фонду.
Не краще виглядає ситуація для самої Російської Федерації.
Таблиця 2. Процентна частка у світовому ВВП (за ПКС).
1995 2007 2020 2030
США 21,7 19,4 18,3 16,6
Китай 5,5 10,1 17,7 22,7
Японія 8,3 6,0 4,6 3,6
Індія 3,1 4,3 6,9 8,7
Росія 2.8 2,9 3,1 2,7
ЄС27 24,5 20,8 18,6 15,6
Франція 3,6 3,0 2,5 2,1
Німеччина 5,3 3,9 3,2 2,5
Великобританія 3,4 3,1 2,9 2,5
Джерело: Alexey Gromyko, West-Russia Relations and the Emerging
Global Order. Polycentric World as the New Reality, [у:] Riccardo Alcaro (red.),
West-Russia Relations in Light of the Ukraine Crisis, IAI Research Papers, Rome
2015, р. 62; На основі: Economist Intelligence Unit, eiu.com.
За оцінкою Дж. Ніксі, актуальна динаміка нинішньої політики
Російської Федерації є „внутрішнім продуктом імперативів режиму (…).З
часу свого переобрання у 2012 році, Путін звузив коло влади і обернув
політичну систему в оборонний та антиліберальний бік. Інтелектуальна
клаустрофобія і мутність визначають сучасне середовище влади, яке під час
першої каденції Путіна було значно більш різноманітним. Це «замикання

російської думки» (…)підняло деякі фобії та панацеї вище діапазону дії
доказів чи аргументів. Провідне місце посідатиме уявна налаштованість
Сполучених Штатів Америки та їх «сателітів» до ізоляції Росії, її ослаблення
та позбавлення впливів у Європі 56
. Як заявив Сергій Лавров, при кожній
нагоді метою західних санкцій не є зміна російської політики, а зміна режиму
57
.
Водночас, Кремль бачить, що Європі бракує впевненості і єдності, щоб
заплатити ціну, якої вимагають її принципи. Економічні інтереси в очах Росії
є основними інтересами Європи, які вимагають сильного і гідного довіри
партнера в Росії – раніше чи пізніше будуть підсилені. Більше того, Кремль
вважає, що Захід «втрачає свою монополію на глобальні процеси». У
кожному разі зростаюча залежність від Китаю є джерелом чіткого
дискомфорту, поява світу із «багатьма центрами цінностей» сприймається як
така, що сприяє російським інтересам, попри те, що дає мало практичної
користі”58
.
Війна в Україні – спроба зміни міжнародного правопорядку?
Значення утримання контролю над Києвом для Росії є особливим,
оскільки охоплює воно не лише стратегічну, а й сферу амбіцій. Більше того,
збереження впливу в Україні є одним із найважливіших елементів російської
візії правопорядку на пострадянському просторі, у тому числі Євразійського
союзу, що виключає у трактуванні Москви зближення Києва з Брюсселем59
.
56
„ Як Путін, так і російська правляча еліта вважають, що міжнародна ситуація характеризується
загостренням суперництва між великими потугами і що це суперництво щораз сильніше набирає
цивілізаційного виміру і точиться між альтернативними шляхами розвитку та соціально-політичними
моделями. Основні представники режиму відкрито декларують, що Захід, а зокрема Сполучені Штати
Америки, насильно нав’язують Росії західні цінності з метою створення сприятливого підґрунтя для
антисистемної опозиції, яку вони хочуть використати для повалення чинної влади в Росії (політика
«кольорових революцій»). Тож в очах Кремля ідеологічна сфера стала важливим елементом міжнародного
суперництва. З метою легітимізації прагнень Росії до ролі потужної супердержави, яка бере участь у
формуванні глобального правопорядку, та збільшення привабливості Росії, як патрона тих політичних сил,
які виступають проти західного лібералізму (особливо у його постмодерністській формі), а також проти
американської та європейської гегемонії, Кремль визнав необхідність формулювання привабливої
ідеологічної пропозиції”, [у:] W. Rodkiewicz, J. Rogoża, op. cit., s. 19.
57
„Російська дипломатія та пропаганда будують і систематично просувають бачення, за якого світу
загрожують, з одного боку, релігійний та політичний радикалізм (ісламісти, фашисти, націоналісти), а з
іншого – постмодерний лібералізм Заходу, за яким приховується американське прагнення до світової
гегемонії. (…)У цьому баченні Росія виступає основним охоронцем стабільного міжнародного
правопорядку, традиційного державного суверенітету, а також цивілізаційного і політичного плюралізму на
світі”, [у:] Там само, s. 19.
58
59
Тут також слід шукати відмінностей між правопорядком періоду холодної війни і тим, який наступив
після холодної війни і який нині добігає до кінця: і хоча російські війська вже не розміщені в Європі, і
загроза з їх боку є значно меншою, російська військова стратегія передбачає покращення власної
придатності до традиційного конфлікту на периферії РФ, тобто, зокрема на Старому Континенті. Якраз у
цьому полягає подібність до суті суперництва часів холодної війни – як у другій половині XX сторіччя, так і
в першій чверті XXI ст., йдеться про російську сферу впливу. Основне джерело проблем для Заходу полягає
в тому, що його основна потуга стоїть перед широкою гамою викликів своїй безпеці, від тероризму до
амбіцій інших гравців, особливо Китаю. Окрім зростання китайської сили, слід зауважити також
дестабілізацію на Близькому Сході. У зв’язку із цим, Вашингтон дедалі частіше муситиме звертатися за

Для Кремля „Україна є життєвим інтересом на кожному важливому щаблі:
ідентифікації, легітимізації, економіки та геополітики. Однак, поточний
конфлікт став стрижнем у боротьбі за переформатування правопорядку
періоду після холодної війни у сфері безпеки, який спільно створювався
Горбачовим та Єльцином, який, однак, багато хто сприймав як щось подібне
до версальського диктату навіть ще перед приходом Путіна до влади. Цілі та
дії Кремля, а також багато його політичних інструментів зосереджено на
стратегії. Однак, він демонструє також велику гнучкість, зухвальство і
рідкісну необдуманість на рівні тактики. Російське керівництво довело, що є
проникливим арбітром слабкості противників, однак, як показує поточний
конфлікт, є слабким суддею власних козирів”60
.
Більше того, саме російське суспільство, завдяки інтенсивній
пропаганді, донині відчуває ресентименти з приводу безсилля щодо змін, які
відбуваються у найближчому міжнародному середовищі і суперечать
національним інтересам. Загалом, то це у відповідь на політику Заходу,
особливо США та НАТО, Кремль вирішив модернізувати та розбудувати
армію. Слід за цим відбулася зміна влади і прийняття після війни в Грузії
нового, гострого, конфронтаційного курсу у 2012 році61
.
Цей конфронтаційний підхід Росії помітний щодо всіх держав Східного
Партнерства, а не лише України. Однак, на даний час саме Україна є
полігоном, на якому вирішується майбутнє зближення з Заходом трьох
пострадянських республік, тобто, України, Молдови та Вірменії. Як
стверджує M. Геранова, воно частково є похідною від відсутності спільного
розуміння і несумісності цілей у Європі між США/НАТО і РФ. Напряму з
цього виникає криза та конфлікт в Україні – вони є продовженням
непорозумінь між Росією та Заходом, тільки вже не в особі НАТО, а – ЄС.
Європейський Союз, увійшовши на простір країн СНД, підірвав її підвалини,
однак, він не має достатньої hard power, що разом із фінансовими
проблемами європейських членів Північноатлантичного Союзу дало Москві
відвагу до таких дій62
.
„Упродовж десятиліть Росія перебувала у стратегічному спаді, однак,
тепер демонструє постійно зростаючу асертивність великої сили, вишукано
відмовившись прийняти остаточно цей спад. Є ризик, що якщо посада Путіна
буде під загрозою, він спробує відновити внутрішню підтримку шляхом
підтримкою до європейських союзників. В принципі тут з’являється основна проблема, оскільки по обох
сторонах Атлантики пануватиме розкол: між потребою стримувати РФ і співпрацювати з нею задля
реалізації тимчасових економічних чи серйозніших, глобальних інтересів. Уже тепер це ускладнює розробку
єдиної стратегії щодо України, що призводить до напрочуд складного внутрішнього становища в цій країні,
Див.: C. Chivvis, Deterrence in the New European Security Context, [у:] R. Alcaro (red.), op. cit., р. 36.
60
61
Перелом наступив практично аж у 2007 році, коли США прийняли рішення про розміщення систем
протиракетної оборони на території держав-союзників НАТО, що сприйнялося, як порушення встановлених
правил і загроза. Наступною була пропозиція статусу кандидатів на членство в НАТО Україні та Грузії;
Див.: M. Heranová, NATO–Russia Relations: Lost in Translation, Lost Forever? A Czech Viewpoint, [у:] Ł. Kulesa
(red.), Report: Is a New Cold War Inevitable? Central European Views on Rebuilding Trust in the Euro-Atlantic
Region, The Polish Institute of International Affairs, Warsaw October 2014, р. 20-21.
62
Див.: Там само, р. 21-22.

зовнішньої конфронтації – навіть якщо би це могло ще сильніше ослабити
Росію, що частково вже відбулося внаслідок анексії Криму. Окрім Донбасу (і
прилеглих територій), Придністров’я та Абхазії, інші регіони, як-от: Гагаузія
в Молдові, Джавахетія в Грузії чи частини Казахстану можуть стати
мішенню дестабілізаційних зусиль Москви. Росія може навіть вжити зусиль
для розхитування ситуації в країнах Балтії як для дискредитації НАТО або
також щоб мобілізувати своїх націоналістів. Однак, найгірший сценарій
широкого військового виклику Росії проти НАТО залишається
неправдоподібним, хоча й не цілком нереальним”63
.
Український конфлікт у цьому контексті є особливий із багатьох точок
зору. Однією із причин цього є факт, що „питання «твердої безпеки»
знаходяться нині у серці регіональної динаміки. Це безпрецедентна ситуація
від часу закінчення холодної війни: у 90-х роках XX ст. були війни дрібного
масштабу: Азербайджан/Вірменія (Нагірний Карабах), Молдова
(Придністров’я) і Грузія (Абхазія та Південна Осетія), однак це все були
наслідки холодної війни – останні розділи розпаду Радянського Союзу – які з
того часу були «замороженими» конфліктами, у яких військові дії
припинилися попри відсутність мирових угод. Війни нового покоління –
Грузія у 2008 р. та Україна у 2014 р. – це перші розділи нової книжки, яку
пише російське прагнення переглянути status quo періоду після холодної
війни і створити новий регіональний правопорядок, у якому Росія є
незамінним та потенційно домінуючим гравцем”64
.
Черговою справою буде підбір методів та засобів, які разом можуть
бути визначені, як війна нового покоління, із використанням так званої
гібридної тактики, „у тому числі широкого спектру ворожих дій,
запланованих і реалізованих у певному часовому періоді: таємні операції як
спеціальних одиниць без розпізнавальних знаків, так і нерегулярних сил65
;
порушення систем командування, контролю та комунікації, тестування
повітряних та морських оборонних систем; кібершпигунство; перекуплення
та шантажування політичних та економічних еліт, інколи у співпраці із
організованими злочинними угрупуваннями; перехоплення закордонних
фінансових коштів; інформаційна війна; підтримка місцевих сепаратистських
рухів; а також звісно ж безпосередній економічний шантаж шляхом тиску в
енергетичному та торговельному секторах”66
.
За американськими експертами можна ствердити, що „російські дії
проти України становлять найбільшу загрозу для європейської безпеки за
останні понад 30 років. Захід має можливості стримати Росію. Питання, чи
63
A. Missiroli, G. Stang et al., op. cit., р. 51.
64
Там само, op. cit., р. 49.
65
Див.: R. Bartnik, Siły nieregularne: wyzwanie dla współczesnych sił zbrojnych, Zeszyty Naukowe AON,
Wydawnictwo Akademii Obrony Narodowej, Warszawa 2011, s. 192-209.
66
A. Missiroli, G. Stang et al., op. cit., р. 49.

КОНФЛІКТ В УКРАЇНІ І ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ

КОНФЛІКТ В УКРАЇНІ І ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ

Recommandé

Recommandé

Contenu connexe

En vedette

En vedette (20)

Similaire à КОНФЛІКТ В УКРАЇНІ І ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ

Similaire à КОНФЛІКТ В УКРАЇНІ І ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ (20)

Plus de cacds_ukraine

Plus de cacds_ukraine (20)

КОНФЛІКТ В УКРАЇНІ І ЕВОЛЮЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ