Найніжнішим ліриком, українським соловейком називають Володимира Сосюру, чиє поетичне слово народжувалося з любові і з любов’ю промовляло до всього сущого на землі. Ліричні вірші, поеми, автобіографічна проза – це безмежний світ поета, це історія, пережита в любові і ненависті, радості й журбі, пережита гостро, до сліз, до знемоги. Його твори зродилися з глибоких народних джерел. За синівську любов до матері-України Володимир Сосюра зазнавав критики і переслідувань. Його життєвий і творчий шлях віддзеркалює трагічну долю українського народу. «Талановитий і справжній, інколи курйозний, завжди експансивний і щирий, Володимир Сосюра належить до поетів, за якими ходить популярність, яких знає, визнає і вітає «масовий», «широкий» читач», - писав Микола Зеров. Володимир Сосюра дав читачу понад 40 поетичних збірок, що є доказом його великого таланту. Нам лишається лише дякувати генію Сосюри і насолоджуватися його віршами. Адже поезія Володимира Миколайовича нікого не лишить байдужим. Він піднімав усі можливі теми. Його вірші читають в будь-якому віці. Вони задовольняють різні вподобання. Для патріотів є твори про Україну, для молодих людей – любовна та інтимна лірика, для старших – твори про життя та війну. Так, є що прочитати у Володимира Миколайовича Сосюри і головне, є чим пишатись нам, його нащадкам. Адже ці твори вчать нас жити та любити. Чернігівська обласна бібліотека для дітей пропонує добірку поетичних творів Володимира Сосюри, які звучать надзвичайно актуально для нинішнього часу, коли Україна бореться за свою свободу.

2. То не вітер віє із тьми-домовини,
То не сови будять помертвілий край.
Чути плач і стогін з милої Вкраїни...
Знов москаль мордує мій коханий край.
Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить
Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.
І в сльозах кривавих мої думи й ночі,
І в сльозах кривавих воля золота...
Гей, ти, край зелений! Гей, багнет блискучий...
Вже в cвій край холодний утіка москаль.
Скоро встане сонце, і загинуть тучі,
Як загине в серці днів моїх печаль.
Червень 1919р.

3. Я знаю буде час, і сонце ясне встане
І усміхнеться мій залитий кров’ю край
І на дітей своїх замучених він гляне,
І розцвіте в серцях блакитноокий май.
Навис над полем сум борні,
І никне над травою місяць золотий…
І злився з кров’ю спів душі,
І виє сич в гаю, і стогне став німий…
Співають півні десь. За лавою йде лава…
Зловісно в тумані розлився чорний жах
Далеко ллється десь знайомий поклик «Слава».
І стигне, стигне біль в задумливих очах…
Осталось мало нас… і серце в’яне, в’яне…
Не встане вже, хто ліг… і плаче темний гай…
І все ж настане час, і сонце ясне гляне,
І усміхнеться мій залитий кров’ю край.
Червень 1919р.

4. Люблю я ключі журавлині,
копитами вибитий шлях,
сади на моїй Україні
і зорі в її небесах.
Усе там сміється неначе –
і верби і трави самі.
О шепіт між вітів гарячий
і звук поцілунків у тьмі.
Там зараз – пожарів заграви,
руїн і навали сліди,
і дивиться місяць кривавий
в потоптані катом сади.
І сяйво хитається й лине,
на ньому печалі печать…
То зорі моєї Вкраїни,
забризкані кров’ю, горять.
Грудень 1941р.

5. Хай сніги, але віє весною,
за заметами сонце сія.
Хіба можеш ти бути рабою,
Україно безсмертна моя!
Ти не марно шляхи малинові
пробивала у морі біди,
щоб шуміли у сонці любові
твої щастям налиті сади.
І синів ти відважних ростила
не для горя, тортур і ярма.
Од крові і від сліз ошаліла,
твоїх крил не приборкає тьма.
Ні, твоє не поникне обличчя.
Чуєш, мамо: у дзвоні пісень
б’ють гармати зі сходу все ближче…
То іде твій сподіваний день!
Грудень 1941р.

6. Прилетять журавлі. Вже чую їх крик
угорі у вечірню годину.
В шумі теплому трав, сяйві тихому рік
прилетять журавлі на Вкраїну.
А вона усміхнеться буянням вогнів,
зацвіте молодими садами,
мов троянда сама… серце зіллє свій спів
з солов’їними щастя піснями.
Сніг летить. Сніг летить,і од білої мли
моїм думам немає упину.
Сад мовчить, сад мовчить… все чекає коли
журавлі прилетять на Вкраїну.
1955р.

7. Розтулило сонце золоті повіки,
На сніги зчорнілі впали промені…
Розійшлись з тобою, мабуть, ми на віки,
І любов закрила вії чарівні.
Спить вона чи мертва?... Спить… Її дихання
Вишиту сорочку тихо підійма…
Тільки вії мокрі… Перлами страждання
Вкриті їхні крила, а за ними – тьма.
Тьма, і в ній сіяють блискавиці сині
Тих очей проклятих, рідних і чужих,
Що нема їх краще на усій Вкраїні,
І на всьому світі, і на землях всіх.
Спи моє кохання! …Сон твій не навіки.
Після горя буде радості прибій…
Бо немарно, люба, золоті повіки
Розтулило сонце у душі моїй.
1950р.

8. В садку пустому, де в час вечірній
дрімає листя в обіймах сна,
в журбі страждання, як ніч безмірна,
ходила в’яла, стара весна…
Забили дзвони в Червонім Полі…
Схилились квіти, пішла луна…
Ми йшли до Сонця, ми йшли до Волі.
Хтось блідий плакав коло вікна…
Хтось блідий плакав… Пливли тумани,
співали кулі і сніг білів.
Лежали лави… займався п’яно
в моєму серці пекучий біль.
А ворог сунув… В великій Мрії
сміявся-плакав безумний бій.
Неначе ранок на темні вії
свій плащ накинув в огні надій.
1920р.

9. РІДНА МОВА
Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.
Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як вперше промовлене слово
на мові народу свого.
Як сонця безсмертного коло,
що креслить у небі путі,
любіть свою мову й ніколи
її не забудьте в житті.
Ми з нею відомі усюди,
усе в ній, що треба нам, є,
а хто свою мову забуде,
той серце забуде своє.
Вона, як зоря пурпурова,
що сяє з небесних висот,
і там, де звучить рідна мова,
живе український народ.
Народ наш, трудар наш і воїн,
що тьму подолав у бою.
І той лиш пошани достоїн,
хто мову шанує свою.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.
Грудень 1938р.

10. Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.
Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем – я і ти.
Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
Грудень 1938р.

11. Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я – поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
1922р.
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...

12. Проклятий крук тебе терзає,
і кров із серця п’є змія.
Я так люблю тебе, мій краю,
Вкраїно змучена моя!
В безмежній сині – птичі гами,
пахучу й росяну ріллю,
залиті сонцем і квітками
твої дороги я люблю.
Хай знову день твій засіяє.
Я жду його, ночей не сплю.
Я так люблю тебе, мій краю,
і в горі й радості люблю.
1941р.

13. «Як не можна уявити весни без березневої безпосередності,
а осені без вересневої щедрості, так не можна уявити нашої
поезії без Володимира Сосюри».
М. Бажан

14. Володимир Сосюра народився 6 січня 1898
року у Дебальцевому на Донбасі. Невдовзі після
народження Володимира родина Сосюр
переїжджає до селища Третя Рота (нині –
Верхнє, що на Луганщині), де й минають дитячі
роки поета.
У 1910 –1911 роках працював на содовому
заводі міста Верхнього в бондарському цеху,
телефоністом, чорноробом.
З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному
міністерському училищі м. Верхнього,
трикласному нижчому сільськогосподарському
училищі на станції Яма Північно-Донецької
залізницi.
Восени 1918 року він – у складі робітничого
загону – бере участь у повстанні проти гетьмана, а
вже взимку вступає добровольцем до армії
Української Народної Республіки, потрапляє в
полон до денікінців. Його навіть засудили до
розстрілу, проте Сосюра залишився живий.

15. У 1920 році він був мобілізований до Червоної армії. Націонал-комуніст
Володимир Сосюра увійшов у радянську літературу завдяки поемі «Червона
зима» (1921 рік). Сьогодні її б назвали «прорадянською», сам же Сосюра
згадував, що її критикували за «махновськість».
Але Володимира Сосюру не можна назвати абсолютно лояльним до
радянської влади. Його книгу «Серце» було заборонено, у 1934 року його
виключили з партії та відправили до психіатричної лікарні, а за вірш «Любіть
Україну» у радянській газеті «Правда» Сосюру назвали «націоналістом» та
«продажним бандерівцем».
У 1951 він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за
патріотичну поезію «Любіть Україну».
Знайшлося місце у творчості і рідному селищу Третя Рота: і в однойменному
автобіографічному романі, і у віршах.
Поет упродовж 30 років потай писав поеми «Розстріляне безсмертя» та
«Мазепа». Вони були опубліковані через 23 роки після смерті Володимира
Сосюри.
Помер 8 січня 1965 року.
І нині, у цей складний для України час поезія Сосюри не тільки залишилась
актуальною, а й набула нового змісту.