1. Українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою,
на яку спираються у своєму становленні наступні покоління.
У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових
напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність
культуротворчих процесів в умовах соціального і
національного пригнічення.
Значення драматургії
для розвитку
українського театру
2. У XIX столітті в Україні виникає
професійний театр, але
український репертуар для
мандрівних груп був небагатий.
В українській драматургії одним
з перших заявив про себе І. П.
Котляревський, його п’єси
«Наталка Полтавка», «Москаль-
чарівник» були поставлені ним у
1819 р. в Полтавському театрі. В
українську драматургічну
класику ввійшли «Сватання на
Гончарівці» Г. Квітки-
Основ’яненка, «Назар Стодоля»
Т. Г. Шевченка.
Г. Квітка-Основ’яненко
І. П. Котляревський
3. М. Л. Кропивницький написав понад
40 драматичних творів, більшість з
яких комедійного змісту. Головним
джерелом його натхнення була
дійсність, життя народу. Це,
зокрема, «Доки сонце зійде, роса очі
виїсть», «Дай серцю волю, заведе в
неволю», «По ревізії», «Пошились в
дурні» та ін.
М. Л. Кропивницький
4. Історичні твори і драматургія
М. П. Старицького (1840—1904),
його численні обробки —
унікальне явище в історії
української художньої культури.
Найвідоміші його соціально-
побутові драми «Не судилось»,
«Ой не ходи Грицю, та й на
вечорниці», історична драма
«Богдан Хмельницький»,
«Маруся Богуславка», «Остання
ніч». Його творчість — утілення
любові до України, до її народу,
його історії.
М. П. Старицький
5. Український театр важко уявити
без драм і комедій І. К. Карпенка-
Карого (Тобілевича). Відомі також
драми І. С. Нечуя-Левицького, Б. Д.
Грінченка, П. Мирного. Усі ці видатні
драматурги, театральні діячі,
письменники творили в умовах
жорстких заборон Емського указу
1876 р. та заборони діяльності
українських театральних труп 1883 р.
І. К. Карпенко-Карий (Тобілевич).
6. Ось цей текст:
Государь Император 18/30 мая 1876 г. Высочайше повелеть соизволил:
1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного
Управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей
на малорусском наречии;
2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же
наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б)
произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических
памятников безусловно удерживалось правописание подлинников;
в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от
общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений
изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей в Главном
Управлении по делам печати:
3.Воспретить также различные сценические представления и чтения на малорусском
наречии, а равно и печатание на таковом же текста к музыкальным нотам.
Емський указ 1876 року
Вперше виголосив цей указ 1878 р. на
літературному конгресі у Парижі і
опублікував його М.Драгоманов.
М.Драгоманов
7. Восени 1876 р. Драгоманов поселився в
Женеві, де заснував українську друкарню,
яка проіснує цілих 43 (!) роки.
Серед драгоманівських видань —
п’ять випусків часопису «Громада»,
популярні брошури політичного
змісту, збірки фольклорних
матеріалів, художні твори («Поезії
Т.Шевченка, заборонені в Росії», його
ж поема «Марія», роман Панаса
Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть
воли, як ясла повні?», поетична збірка
П.Куліша «Дзвін» та ін.). Вся ця
продукція нелегальним шляхом
переправлялася в Росію.
8. УСУПЕРЕЧ ЗАБОРОНАМ
Через кілька років після появи Емського указу у 1882 р. у м. Єлисаветграді
виникає український професійний театр під керівництвом Марка
Кропивницького. Як могло таке статися?
Це яскравий приклад політики «батога і пряника». У цей час міністром
внутрішніх справ Росії був вірменин за національністю, граф М. Лоріс-
Меліков. Його політика полягала «в ласковости, обходительности и
доступности по отношению к местному населению наряду с неуклонным
преследованием «крамолы».
Під тиском численних клопотань у жовтні 1881 р. міністр розіслав
таємний циркуляр. Українські вистави і концерти відтепер дозволялися,
але з обмеженнями: разом із українською п’єсою того ж вечора мала йти
і російська з такою ж кількістю актів! На цю вимогу місцева влада
закривала очі. А в театрах її витримували лише формально: грали «про
людське око» одноактний російський водевіль, який, траплялося,
дивився хіба що самотній охоронець. Публіка ж приходила тоді, коли
починалася українська вистава…
9. Необхідність у певних поступках «местному населению»
тому й виникала, що повсякчас давала про себе знати могутня
УКРАЇНСЬКА СТИХІЯ.
Неабиякого поширення набув аматорський театральний
рух. На українські вистави існувало соціальне замовлення —
їх чекав глядач. У 1882 р. трупа, створена М.Кропивницьким
за участю М.Садовського, протягом кількох тижнів показала в
Києві 17 українських п’єс! Серед них були «Наталка
Полтавка», «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці»,
«Шельменко-денщик» та ін. А восени та ж трупа відкривала
сезон уже в Єлисаветграді, повітовому місті, яке швидко
здобуло репутацію «колиски українського театру». На
запрошення М.Кропивницького й М.Садовського туди поїхала
й артистка Марія Асадовська-Хлистова, яку звідтоді вся росія
знатиме як Марію Заньковецьку.
10. В 1879 році в Коломиї було створено перше
літературно-драматичне товариство ім.
Г. Квітки-Основ'яненка, статутом якого
передбачалась постановка однієї вистави
на місяць.
Український аматорський
театр відродився в Галичині аж у
1864 р., перетворившись через рік
на професійну мандрівну трупу
під назвою "Руський народний
театр" при товаристві "Руська
бесіда". З того самого 1864 р. він
обслуговував міста і містечка не
тільки Галичини, а й Буковини,
його історія нараховує шістдесят
років.
14. Національний академічний український драматичний театр імені М. Заньковецької
найстаріший театр в Україні.
28 березня 1842 року комедією польського драматурга Олександра Фредра було урочисто
відкрито Новий міський театр. Це — одна із найбільших у Європі театральних будівель, що
поступалася (на момент відкриття) лише спорудам міланського «Ла Скала» та придворного
театру у Дрездені. А незабаром граф Скарбек отримав привілей на його утримання строком на
50 років.
15. У 1892 році закінчився термін скарбеківського
привілею, тому міська влада вирішила побудувати
новий театр. Театральний будинок перестав
використовуватися за призначенням, він став
власністю Скарбека.
Будинок театру Станіслав Скарбек після своєї
смерті заповів місту.
