автореферат до дисертації

1. Міністерство освіти і науки України
Державний вищий навчальний заклад
«Переяслав­Хмельницький державний педагогічний університет
імені Григорія Сковороди»
Бондарчук Сергій Миколайович
УДК 613:001]:378.4(477) «18/19»
РОЗВИТОК ГІГІЄНІЧНОЇ НАУКИ В УНІВЕРСИТЕТАХ
УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ­ ПОЧ. ХХ СТ.)
Спеціальність 07.00.07 – історія науки й техніки
Автореферат дисертації на здобування наукового ступеня кандидата
історичних наук
Переяслав­Хмельницький – 2014

2. Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано на кафедрі історії та культури України ДВНЗ «Переяслав­Хмельницький
державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» Міністерства освіти і науки
України.
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,
Коцур Надія Іванівна,
ДВНЗ «Переяслав­Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди», завідувач кафедри медико­
біологічних дисциплін і валеології
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Курок Олександр Іванович,
Глухівський національний педагогічний університет
імені Олександра Довженка МОН України, ректор
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник
Бородай Ірина Сергіївна,
Інститут розведення і генетики тварин
Національної академії аграрних наук України,
начальник відділу інтелектуальної власності, маркетингу, інновацій
та аспірантури
Захист дисертації відбудеться 28 листопада 2014 року об 13.00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 27.053.01 у ДВНЗ «Переяслав­Хмельницький державний
педагогічний університет імені Григорія Сковороди» за адресою: 08401, Київська обл., м.
Переяслав­Хмельницький, вул. Сухомлинського 30, конференц­зала ім. В.О. Сухомлинського.
Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДВНЗ «Переяслав­Хмельницький державний
педагогічний університет імені Григорія Сковороди»
(08401, Київська обл., м. Переяслав­Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30).
Автореферат розіслано 28 жовтня 2014 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук, доцент О.Ф. Глоба

3. 3
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах цивілізаційного вибору
України, посилення суперництва націй і держав, актуалізується проблема подальшої долі
людини і перспектив розвитку суспільства. За нових викликів ХХІ ст. важливо, як відзначав
М. Мамардашвілі, не допустити духовного спустошення, адже регрес моралі породжує
деградацію суспільства. Майбутнє нашої держави і нації залежить від вибору: або жити в
системі цінностей, або в світі симулякрів (за В.Г. Кременем).
Ретроспективний розгляд історії становлення і розвитку гігієнічної науки в
університетах на теренах України другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. адресує нас до системи
цінностей минулих епох, які під кутом зору людиноцентризму важливі сучаснику.
Водночас науковий доробок учених­гігієністів Київського університету
св. Володимира, Одеського, Харківського університетів має і досі великий «потенціал
майбутнього», який на новому етапі історичного розвитку слугує важливим методологічним
підґрунтям для розв’язання проблем соціального здоров’я в ХХІ ст. Соціогуманітарні
цінності учених­лікарів, інтелектуалів другої половини ХІХ – поч. ХХ ст., в центрі яких було
здоров’я людини, не девальвувалися в ХХІ ст., а їхня професійна і моральна місія слугує
прикладом для сучасного покоління молодих учених.
Окрім того, інтелектуальна портретистка другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. надає
історії гігієнічної науки людиновимірності, посилює міждисциплінарні аспекти сучасного
історичного дискурсу, формує більш довершений образ соціальної науки минулих століть.
Актуальність дослідження визначається і самою природою та закономірностями
наукового пізнання – без погляду на розвиток науки в минулому не можливо об’єктивно
оцінити її сучасне (за Б.А. Малицьким).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне
дослідження є складовою тематичного плану ДВНЗ «Переяслав­Хмельницький державний
педагогічний університет імені Григорія Сковороди» з виконання теми «Історія
природознавства Київщини: біографія і події XVIII – ХХ ст.» (№ держреєстрації
0107U002971), а також виконано в межах планової теми кафедри історії та культури України
ДВНЗ «Переяслав­Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія
Сковороди» «Людинознавча історія як ключовий дидактичний фактор сучасної історичної
освіти у ВНЗ» (№ держреєстрації 011U002942).
Мета і завдання дослідження полягає в комплексному вивченні найважливіших
етапів розвитку гігієнічної науки в університетах другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. на
теренах України; з’ясуванні соціально­економічних, антропологічних чинників

4. 4
започаткування нових напрямів у профілактичній медицині; розкритті інтелектуального
портрету лікаря­інтелігента, ученого­гігієніста на тлі викликів епохи.
Окреслена мета досягається шляхом реалізації таких основних завдань:
­ з урахуванням вимог сучасної історичної науки визначити основні історіографічні
етапи розвитку гігієнічної науки в університетах на теренах України другої половини ХІХ –
поч. ХХ ст.;
­ охарактеризувати методологічний інструментарій з досліджуваної проблематики;
існуючі теоретичні парадигми з обраної теми, які розкривають об’єктивний процес розвитку
науки, її антропологічні виміри, а також проаналізувати джерельну базу з історії
університетського етапу розвитку гігієнічної науки;
­ проаналізувати джерельну базу з історії розвитку гігієнічної науки на медичних
кафедрах університетів України; розкрити їх інформаційну цінність під кутом зору розкриття
інтелектуальних портретів видатних учених­гігієністів, з’ясування «механізмів» їхньої
наукової творчості, мотивації наукового пошуку тощо;
­ з’ясувати соціально­економічні виклики другої половини ХІХ ст. та їх вплив на
становлення гігієнічної науки в університетах; виявити сутнісні науково­теоретичні
індикатори формування профілактичної медицини;
­ розкрити зміст і форми наукового пошуку та освітньої діяльності кафедр
медичних факультетів Київського університету св. Володимира, Харківського та Одеського
університетів;
­ окреслити інтелектуальний портрет учених­гігієністів університетського рівня
другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.; виявити їхні морально­духовні цінності, лабораторію
творчості; започаткування соціально­значущих проектів, сприяння соціогуманітарному
прогресу тощо;
­ окреслити коло проблем, які потребують подальшого наукового осмислення.
Об’єктом дослідження є гігієнічна наука в університетах на теренах України другої
половини ХІХ – поч. ХХ ст.
Предмет дослідження – соціально­економічні, науково­теоретичні передумови
становлення, найважливіші етапи розвитку гігієнічної науки в університетах; її
інституціоналізація й професіоналізація, зміст і форми наукового пошуку; інтелектуальна
портретистка учених­гігієністів другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХІХ – поч. ХХ ст. –
час формування і розвитку гігієнічної науки на її університетському етапі, визрівання
передумов виокремлення її нових напрямів у перші десятиріччя ХХ ст. Окреслені
хронологічні межі дослідження сприяють розкриттю як основних етапів становлення і

5. 5
розвитку університетської гігієнічної науки, так і виявленню найсуттєвіших здобутків
учених­лікарів, зміни наукових парадигм та появи нових моделей розвитку профілактичної
медицини.
Територіальні межі дослідження окреслюються теренами України другої половини
ХІХ – поч. ХХ ст., яка перебувала в складі Російської імперії.
Методи дослідження. Теоретико­методологічні засади дисертації базуються на
загальнонаукових принципах історичного пошуку: об’єктивності, наступності, історизму,
критичного аналізу джерел, що передбачають цілісне, всебічне охоплення найсуттєвіших
аспектів окресленої проблеми. Для розв’язання дослідницьких завдань з історії розвитку
гігієнічної науки в університетах другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. використовувалися
порівняльно­генетичний метод, структуризації, взаємозв’язку і взаємовпливу гігієни з
іншими науками, матеріальною практикою, економічними, соціальними, політичними,
соціокультурними умовами епохи. Важливим шляхом розв’язання завдань запропонованого
дисертаційного дослідження є застосування загальнонаукових (періодизація, типологізація,
класифікація), міждисциплінарних (структурно­системний підхід), власне історичних
(проблемно­хронологічний, порівняльно­історичний, описовий, статистично­аналітичний)
методів дослідження, а також методів джерелознавчого та історіографічного аналізу і
синтезу.
У роботі засновано сучасний категоріально­понятійний апарат, яким послуговуються
історики, біографісти та фахівці інших галузей науки, враховуючи міждисциплінарний
характер даного дослідження.
Комплексне застосування різноманітних засобів наукового пошуку, аналізу й синтезу
сприяло оптимальному використанню архівних документів, матеріалів періодики,
опублікованих праць досліджуваного періоду.
Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що:
­ уперше розглядається розвиток гігієнічної науки в університетах на теренах
України в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст. як відповідь учених­лікарів, інтелектуалів
соціально­економічним і політичним викликам епохи; розкривається роль учених­лікарів
університетів у реалізації соціальних проектів, спрямованих на подолання епідемій, масових
інфекційних захворювань тощо; з’ясовуються найважливіші лінії інтелектуальних зв’язків,
творчі лабораторії учених­гігієністів у вітчизняному і європейському науковому просторі;
новизна дослідження пояснюється також низкою архівних документів, матеріалів періодики,
науково­гігієнічного дискурсу другої половини ХІХ – поч. ХХ ст., які в джерелознавчому та
історіографічному плані досі належним чином не опрацьовувалися.

6. 6
­ набули подальшого розвитку: сучасна інтерпретація університетської моделі
гігієнічної науки й освіти, автономізації і професіоналізації, інтеграції в європейському
освітньому просторі; сутнісні характеристики університетської гігієнічної науки в умовах
«другої наукової революції» (за І.І. Колесник), коли аматорство і дилетантизм в медичній
сфері поступилися місцем університетським кафедрам, де на якісно новому теоретичному і
методологічному рівні здійснювалася організація наукової праці;
­ удосконалено інтелектуальний портрет учених­гігієністів університетської фази
розвитку медичної науки другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. під кутом зору продукування
наукових ідей і їх втілення в життя, ролі в науковому поступі суспільства; творення
морально­духовних цінностей і сприяння соціокультурному прогресу суспільства.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що його зміст та
висновки можуть бути використані в порівняльно­історичному аналізі вченими і політиками
для з’ясування сучасних тенденцій розвитку соціальної медицини, ролі і значення
профілактичних заходів в умовах глобалізаційних викликів.
Отримані і обґрунтовані в дослідженні результати сприятимуть підготовці
узагальнюючих праць з історії України, науки і техніки для студентів вищих навчальних
закладів як медичного, так і педагогічного, природничого та історичного профілів.
Особистий внесок здобувача. Наукові результати і висновки, що наведені в
дисертації та виносяться на захист, отримані автором особисто. Наукові статті здобувача у
фахових виданнях є одноосібними.
Апробація результатів дослідження. Основні його положення, висновки та
рекомендації обговорювалися на засіданнях кафедри історії та культури України ДВНЗ
«Переяслав­Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»,
а також були оприлюднені на ІІ Всеукраїнській науково­практичній інтернет­конференції
«Український науково­інтелектуальний простір: реалії та перспективи розвитку»
(м. Переяслав­Хмельницький, 28­30 квітня 2010 р.); ІІ Всеукраїнській науково­практичній
інтернет­конференції «Проблеми та перспективи розвитку української науки на початку ІІІ
тисячоліття» (м. Переяслав­Хмельницький, 14­16 грудня 2010 р.); І Всеукраїнській науково­
практичній інтернет­конференції «Вітчизняна наука: сучасний стан, актуальні проблеми та
перспективи розвитку» (м. Переяслав­Хмельницький, 29­31 жовтня 2011 р.); Міжнародній
науково­практичній конференції «Сучасні здоров’язбережувальні технології в
загальноосвітніх та вищих навчальних закладах: стан, проблеми та перспективи»
(м. Переяслав­Хмельницький, 20­21 вересня 2012 р.); Міжнародній науковій конференції
«Комунікативні горизонти усної історії» (м. Переяслав­Хмельницький, 17­18 травня 2013 р.);
ІІІ Міжнародній науково­практичній конференції «Безпека життєдіяльності і охорона

7. 7
здоров’я дітей і молоді ХХІ сторіччя: сучасний стан, проблеми та перспективи»
(м. Переяслав­Хмельницький, 12­13 вересня 2013 р.); ІV Міжнародній науковій конференції
«Безпека життєдіяльності і охорона здоров’я дітей і молоді ХХІ сторіччя: сучасний стан,
проблеми та перспективи» (м. Переяслав­Хмельницький, 18­19 вересня 2014 р.).
Публікації. Результати дослідження викладені у 8 публікаціях, із яких 5 у фахових,
визначених ДАК Міністерства освіти і науки України, 1 – в міжнародних виданнях та 2
публікації, що додатково відображують результати дисертаційного дослідження в інших
виданнях.
Структура дисертації зумовлена метою і завданнями. Робота складається зі вступу, 3
розділів, списку джерел і літератури (812 позицій). Повний обсяг дисертації становить 289
сторінок, з яких 215 сторінок основного тексту.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, мета й завдання,
визначаються об’єкт, предмет, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів,
характеризується його зв'язок із науковими програмами та апробація основних теоретичних
положень і висновків.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база і методологія дослідження»
подається історіографічний аналіз окресленої проблематики, її джерельне забезпечення в
контексті сучасних наукознавчих парадигм.
У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» йдеться про те, як два століття
історіописання університетської гігієнічної науки підросійської України – сформувало
великий історіографічний масив, який умовно поділяється на три періоди: І­й – друга
половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.; ІІ­й – радянський, 1917 – кінець 1980­х рр., ІІІ­й –
сучасний, з 1991 року. Перший історіографічний період співпадає у часі зі становленням
гігієнічної науки на університетському рівні, її структуруванням і професіоналізацією.
Огляди розвитку гігієнічної науки подавалися в тогочасних наукових «Записках», «Трудах»
Київського, Одеського, Харківського університетів, де авторами виступали видатні учені­
гігієністи В.К. Високович, Н.Д. Діатроптов, Ю.І. Мацон, Л.Т. Тарасевич, О.В. Корчак­
Чепурківський, В.Д. Орлов та ін. Уже в першому історіографічному періоді робляться
спроби наукових узагальнень надбань учених­гігієністів провідних університетів у царині
профілактичної медицини, зокрема в працях з історії вищої школи, біографічних словниках
професорів. З’являються історико­статистичні та енциклопедичні видання з історії медичної
справи. Літературні джерела другої половини ХІХ – початку ХХ століття доповнюються
публікаціями вчених у періодичній пресі.

8. 8
На змісті публікацій з історії розвитку гігієнічної науки в університетах другої
половини ХІХ – поч. ХХ ст., які вийшли в радянський час, позначилися класовий, партійний
підхід, ідеологізація сфери медичної науки, які суперечили об’єктивному висвітленню
внутрішніх механізмів розвитку гігієнічної науки, правдивим оцінкам персоніфікованого
внеску учених­гігієністів «старої школи» в соціокультурний прогрес епохи. Саме такий
підхід позначився у працях С.М. Богословського (1925 р.), В.М. Жаботинського (1958 р.),
О.О. Грандо (1964 р.), М.О. Семашка (1967 р.), К.М. Синяк (1983 р.) та ін.
На етапі розбудови незалежної Української держави відбувалося переосмислення
місця і ролі дореволюційної гігієнічної науки на теренах України в ціннісних вимірах другої
половини ХІХ – поч. ХХ ст. З’являється низка праць А.М. Гринзовського, І.Ю. Робака,
Н.І. Коцур, С.П. Рудої, Є.Г. Гончарука, В.Ф. Москаленка, І.М. Полякова, Я.В. Ганіткевича,
Ю.І. Куйдієва, О.П. Яворовського, Л.П. Товкун, в яких розкриваються наукові медичні
підрозділи університетів як соціальні інститути, котрі впливали на соціокультурний прогрес,
формування гігієнічної думки в суспільстві, нових культурних традицій і норм санітарно­
гігієнічної поведінки.
Важливе методологічне значення для визначення внутрішніх закономірностей
розвитку науки, збагачення й оновлення її понятійного апарату, верифікації термінів і
понять з суміжних галузей знань мають праці В.Г. Кременя, В.А. Смолія, О.П. Реєнта,
Я.С. Калакури, В.А. Вергунова, Л.М. Бєсова, Г.М. Доброва, І.І. Колесник, Л.І. Буряк,
В.П. Коцура, О.І. Курка та ін.
Отже, досліджувана проблема базується на широкій історіографічній базі, водночас у
науковому просторі відсутні спеціальні роботи, де б становлення і розвиток гігієнічної
науки в університетах підросійської України другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. розглядався
під кутом зору ціннісних орієнтирів науки, запозичення європейського досвіду, її
інституціоналізації і професіоналізації, інтелектуальної портретистики, профілактичної
медицини.
У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» подається характеристика основних
груп джерел, розкривається їх інформаційна цінність під кутом зору досягнення поставлених
дослідницьких завдань. Найважливіша група документів про наукову роботу учених­
гігієністів зосереджена у ЦДАВО України (ф. 166, 2841, Р­342, 1035 та ін.); ЦДАГО (ф. 1,
ф. 263); ЦДІАК України (ф. 442, 708, 715, 1213 та ін.); ДАК (ф. 16, 153, 163­оц., 352 та ін.),
Інституті Рукопису НБУВ (ф. 1). Другу джерельну групу становлять основні наукові праці
учених­лікарів другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. О.В. Корчака­Чепурківського,
В.А. Суботіна, Г.В. Хлопіна, А.І. Якобія, В.Я. Підгаєцького, В.В. Удовенка,
М.А. Кудрицького та ін. Третя джерельна група включає періодичні видання, які виходили

9. 9
впродовж досліджуваного періоду, а тепер знаходяться в НБУ імені В.І. Вернадського та
Національній медичній науковій бібліотеці. Йдеться насамперед про «Труди» і «Записки»
Київського, Одеського та Харківського університетів.
Отже, джерельна база дослідження охоплює увесь спектр питань і змістовно­
тематичних блоків, визначених у завданнях, і є достатньою для всебічного вивчення й
розкриття теми та досягнення поставленої мети.
У підрозділі 1.3. «Теоретико­методологічні основи дослідження» окреслено
теоретичні і методологічні орієнтири, принципи й методи, на основі яких опрацьовувалася
заявлена тема.
Принцип об’єктивності передбачає відмову від заангажованих, тенденційних оцінок
минулого, існуючих у вітчизняній і зарубіжній історіографії, безсторонню інтерпретацію
всієї сукупності інтелектуально­теоретичних напрацювань. Відповідно до цього принципу,
автором ураховувалися всі чинники, що впливали на розвиток університетської гігієнічної
науки в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст. Всебічне цілісне осмислення історії розвитку
гігієнічної науки на університетській фазі покладено в основу нашої роботи.
Принцип історизму сприяв розкриттю суперечливого процесу формування гігієнічної
науки, появи нових ідей, планів, наукових парадигм тощо. Відповідно до принципу
історизму ми розглядаємо розвиток гігієнічної науки в університетах з урахуванням
конкретно­історичної обстановки, звертаючи особливу увагу на причини появи нових
напрямів наукових шкіл, теоретико­методологічних дискурсів.
Принцип міждисциплінарності в роботі використаний таким чином, що до
аналітичних процедур активно застосовані напрацювання з інших галузей історичної науки
– історіографії, джерелознавства, історії України, регіональної та інтелектуальної історії.
Метод історичної періодизації дав змогу у процесі осмислення проблеми виділити
окремі періоди, проаналізувати їх головні характеристики, тенденції і відмінності.
Проблемно­хронологічний метод уможливив систематизацію і класифікацію
наукових праць, присвячених гігієнічній науці другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.
Також у дисертації використані елементи біографічного, структурно­типологічного,
логіко­аналітичного та описового методів.
Важливе методологічне значення має визначення поняття «інтелектуальний портрет»
ученого. Абстрактна конструкція – інтелектуальний портрет, нами розглядається у
взаємозв’язку з його носіями – інтелектуалами (вченими­гігієністами досліджуваного
періоду), маркерами яких (за І.І. Колесник) стали свій мовний код, специфічна поведінкова
модель, стиль життя і мислення, наукове спілкування, незалежна громадянська позиція,
власний соціокультурний простір тощо.

10. 10
Отже, дисертаційне дослідження спирається на досягнення вітчизняної і зарубіжної
історичної науки і спрямовано на об’єктивне і всебічне висвітлення задекларованої
проблеми, враховуючи важливі в концептуальному плані розробки вчених, теоретичні
висновки і узагальнення, які сприймали осмислення і формування низки наукових
положень, винесених на захист.
У другому розділі «Соціально­економічні виклики другої половини ХІХ ст. і
становлення гігієнічної науки в університетах на теренах України» з’ясовуються
передумови виокремлення гігієнічної науки в університетах на теренах України в
самостійну галузь медичних знань; визначаються сутнісні маркери розвитку гігієнічної
науки; розкриваються зміст і форми наукового пошуку та освітньої діяльності кафедр
медичних факультетів університетів другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.
У підрозділі 2.1. «Соціально­економічні чинники розвитку гігієнічної науки в
університетах» визначені найважливіші передумови, які активізували виокремлення гігієни,
як науки, в системі медичних знань. Автором виділяються три групи причин: економічні,
соціальні, науково­теоретичні. Економічні – включають насамперед розвиток капіталізму в
промисловості і сільському господарстві, зростаючу потребу в найманій робочій силі,
велику міграцію населення після реформи 1861 року, що зумовило необхідність збереження
і відтворення людських ресурсів шляхом введення профілактичних, гігієнічних заходів на
виробництві та в побуті працюючих, посилення просвітницької здоров’язбережувальної
роботи серед пересічних громадян.
Характеризуючи шкідливе капіталістичне виробництво, учений­гігієніст А.І. Якобій у
лекції студентам наводив приклад про те, що робітники, які шліфують на заводі метал, у
середньому живуть до 29 років. Їхнє життя стрімко вбиває пил від сталі і точильного
каменю. Лікар навів сумну тогочасну статистику, коли із 38 жінок, які працювали на
капелюшній фабриці, кожна третя – народжувала передчасно або мала мертвонароджену
дитину, в кожної четвертої – діти помирали до 5 років. І лише одна дитина з’являлася на світ
здоровою.
Окрім соціальних захворювань, зумовлених шкідливим виробництвом, додавалися
масові епідемії тифу, холери, дизентерії, які знекровлювали промислове і
сільськогосподарське виробництво. Усе це формувало соціальний запит на розвиток
профілактичної медицини, зокрема гігієнічної науки.
Важливою науково­теоретичною передумовою розвитку гігієни стала «друга наукова
революція», яка бере свій відлік з середини ХІХ ст. Сутнісними ознаками її (за
І.І. Колесник) стали процеси інституціоналізації й професіоналізації, перетворення науки на
соціальний інститут із відповідною інфраструктурою, системою освіти, підготовкою кадрів,

11. 11
науковими школами. Місце аматорства та дилетантизму в науках заступали академічні й
університетські структури та форми організації наукової парці. Професіоналізація гігієнічної
науки була тісно пов’язана з математизацією фізики і хімії. Особливий інтерес у науці і
суспільстві викликали роботи присвячені періодичній системі Д.І. Менделєєва, рефлексам
головного мозку І.М. Сєченова, фагоцитарній теорії І.І. Мечникова. Ученими­лікарями
університетів на теренах України закладаються основи мікробіології, гігієни та
епідеміології.
Становлення гігієнічної науки в університетах на теренах України в другій половині
ХІХ – на поч. ХХ ст. проходило в умовах жорстких репресій самодержавства, посилення
політичного контролю царською охранкою за науковою і викладацькою діяльністю учених­
лікарів, які з урахуванням найновіших відкриттів у природничих і гуманітарних науках у
своїх лекціях виходили за рамки «слова божого», усталених уявлень про природу держави і
суспільства.
Отже, в другій половині ХІХ ст. сформувалися усі необхідні (економічні, соціальні,
науково­теоретичні) передумови для виокремлення гігієнічної науки в самостійний напрям
медичних знань; було покладено початок її інституціоналізації і професіоналізації,
перетворення в соціальний інститут, невід’ємний складник суспільного розвитку.
У підрозділі 2.2. «Сутнісні індикатори розвитку гігієнічної науки» подається
характеристика етапів структуризації наукових знань з гігієни на кафедрах університетів у
другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст. на теренах України, визначаються найважливіші віхи
розвитку профілактичної медицини в Київському св. Володимира, Харківському та
Одеському університетах. Відзначається, що розвиток гігієнічної науки в університетах
відбувався у два етапи: І – початок – середина ХІХ ст.; ІІ – друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.
На першому етапі в Київському, Харківському і Одеському університетах викладання
гігієни здійснювалося на різних кафедрах і фахівцями інших галузей медицини. Такими
кафедрами були – навчально­наукові підрозділи – «лікарознавства, токсикології, фармації,
рецептури, медичної енциклопедії та методології» або «судової медицини, медичної поліції,
медичної енциклопедії та методології». На другому етапі – лекційні курси і практичну
підготовку проводили викладачі кафедр гігієни. На фахових кафедрах з гігієни
концентрувалися навчальні дисципліни з профілактичної медицини. Уперше кафедра гігієни
була створена в Київському університеті св. Володимира – 1865 р., згодом – у 1872 р. в
Харківському, а в 1903 р. – Одеському університетах.
Отже, важливим індикатором розвитку гігієнічної науки в університетах була її
інституціоналізація – створення відповідних фахових кафедр та наукових лабораторій.
Визначальним чинником розвитку гігієнічної науки на кафедрах університетів було

12. 12
використання зарубіжного досвіду кадрового забезпечення. Для посилення наукового
потенціалу вітчизняні університети зверталися за допомогою до європейських університетів,
наукових установ та наукових шкіл. Група українських учених­гігієністів, серед яких і
перший завідувач кафедри гігієни Київського університету св. Володимира – професор
В.А. Суботін, пройшла стажування в Гігієнічному інституті Мюнхенського університету,
який очолював видатний учений Макс Петтенкофер (1818­1901 рр.). Поглиблював медичні
знання в Вюрцбурзькому університеті завідувач кафедри гігієни Харківського університету,
професор А.І. Якобій. Професор­гігієніст Харківського університету І.П. Скворцов
знайомився з викладанням гігієни в університетах та науково­дослідною роботою в
лабораторіях Німеччини, Австро­Угорщини, Франції, Англії, Італії, Бельгії, Голландії,
Швейцарії. Стажувався у Франції і був обраний там членом Ліги освіти завідувач кафедри
гігієни Одеського університету Г.В. Хлопін.
Важливим чинником розвитку гігієнічної науки в університетах було її матеріально­
технічне, фінансове забезпечення. Створення гігієнічних кафедр наштовхувалося на часом
непереборну перешкоду – відсутність або небажання влади виділяти кошти на розвиток
науки. У багатьох випадках університетам було заборонено царською владою порушувати
клопотання про додаткові асигнування на навчальні потреби. Проте професор В.А. Суботін
постійно домагався збільшення навчальних годин з курсу гігієни, введення обов’язкових
практичних занять, оновлення лабораторного обладнання, виділення коштів на придбання
наочних посібників, розширення навчально­лабораторної бази. Декілька років добивався
професор А.І. Якобій, завідувач кафедри гігієни Харківського університету, виділення нових
приміщень для навчально­наукової роботи. Лише в 1877 р. кафедра одержала окреме
приміщення для лабораторій та кабінет із двох кімнат, що сприяло налагодженню
систематичних досліджень в галузі санітарії, які були конче необхідні для повсякденної
практичної роботи лікарів. Величезних зусиль доклав професор В.Г. Хлопін, завідувач
кафедри гігієни Одеського університету, для оснащення лабораторії сучасним обладнанням,
придбання наочних посібників, навчальної літератури тощо. За даними дослідниці
Л.І. Грабовської, навіть у 1950­х рр. в Одеському університеті користувалися лабораторним
обладнанням, придбаним В.Г. Хлопіним за часів завідування кафедрою гігієни.
Отже, в процесі інституціоналізації і професіоналізації гігієнічна наука в
університетах пройшла два етапи (початок – середина ХІХ і друга половина ХІХ – поч. ХХ
ст.) і як результат – якісно зріс фаховий потенціал учених, посилилися інтелектуальні
зв’язки з науковими центрами гігієнічної науки Європи, визначилися актуальні пріоритетні
напрями структуризації гігієнічної підготовки студентів медичного профілю. Відставання
фінансування державою медико­гігієнічних досліджень суперечило викликам часу,

13. 13
гальмувало розвиток гігієнічної науки в цілому. Учені­гігієністи намагалися частково
компенсувати хронічне недофінансування науки участю в роботі громадських організацій –
медичних товариств, які мали більшу фінансову автономію і свободу наукової творчості.
У підрозділі 2.3. «Зміст і форми наукового пошуку та освітньої діяльності кафедр
медичних факультетів університетів» наголошується на тому, що першочерговим
завданням гігієнічних кафедр університетів було насамперед привернення уваги медичної
громадськості до необхідності формування профілактичної медицини як наукової галузі зі
своїм практичним застосуванням у відповідь на соціальні виклики часу. З цією метою
професор В.А. Суботін (Київський університет св. Володимира) підготував пропозиції «Про
розширення викладання гігієни в російських університетах», опублікував звіт про
перебування на ІІІ Міжнародному медичному конгресі у Відні (1873 р.), в якому показав
можливість перенесення європейського досвіду на терени України. Особливу увагу
завідувач кафедри гігієни приділяв удосконаленню навчальної програми з гігієни,
включивши до неї такі складники, як гігієна комунальна, соціальна, харчування, медична
географія, статистика тощо. У 1882 р. професор В.А. Суботін видав підручник для студентів
медичного факультету – «Короткий курс гігієни». До написання підручника були залучені
студенти 5 курсу медичного факультету Київського університету св. Володимира як
майбутні практичні лікарі. Підручник визначав місце і роль гігієни в житті людини як
прикладної науки, яка «вчить зберігати здоров’я і попереджувати хвороби», містив низку
практичних аспектів.
Продовжуючи справу В.А. Суботіна, професор В.Д. Орлов запровадив на медичному
факультеті для студентів 4 і 5 курсів лекції з епідеміології та санітарної статистики.
Починаючи з 1906­1907 навчального року, професор О.В. Корчак­Чепурківський
запроваджує навчальний курс з «Епідеміології та громадської медицини», де чільне місце
відводилося вивченню різних видів інфекційних захворювань, а також соціальній гігієні та
гігієні праці тощо.
Раніше, в 1899 р. О.В. Корчак­Чепурківський запропонував систематично проводити
«повторювальні курси» для лікарів, які включали теоретичні курси і практичну підготовку,
екскурсії, санітарні огляди тощо. На початку ХХ ст. ця ідея реалізовувалася в університетах і
губернських центрах України і стала одним із етапів формування майбутньої системи
підвищення кваліфікації лікарів.
У 1885 р. професор, завідувач кафедри гігієни Харківського університету А.І. Якобій
видає структуризований (18 розділів) «Курс суспільної гігієни», який включав такі розділи:
«Смітні залишки та їх видалення», «Вентиляція», «Харчування», «Водопостачання»,
«Школа», «Навчання», «Дезінфекція», «Епідемії» та ін. Завдяки цілеспрямованим зусиллям

14. 14
цей лекційний курс у Харківському університеті став самостійним предметом викладання і
лікарської практики. Особливу увагу професор А.І. Якобій приділяв лабораторним
дослідженням. Його праця «Про вентиляційні формули (математичне дослідження)» широко
використовувалося в гігієнічній практиці. Прикладне спрямування мала наукова робота
А.І. Якобія «До питання про вжиття заходів для припинення дифтериту в Харківській
губернії», де проаналізована захворюваність населення за 1879­1880 рр. Випереджаючи час,
професор Харківського університету І.П. Скворцов, у роботі «Основы физиологии и
гигиены» (1900 р.) доказав єдність людини і довкілля як сутність її існування. Згодом, у
1960­і рр. Е.М. Делар’ю біологічне і гігієнічне значення електрики і, особливо,
електромагнітні випромінювання в навколишньому середовищі, відкриті І.П. Скворцовим,
назвав такими, що поєднуються із результатами сучасних космічних досліджень. Вагомий
внесок у розвиток гігієнічної науки та медичної освіти у Харківському університеті зробили
вчені­гігієністи І.І. Кияніцин, С.В. Коршун, П.Н. Лащенков, В.В. Фавр та ін.
Широку підтримку в наукових колах медичних факультетів отримали пропозиції
професора Ф.В. Овсянникова «Про спеціалізацію предметів на медичних факультетах і
докторських ступенів з окремих медичних наук» (1875 р.), де обґрунтовувалася необхідність
введення гігієни не лише як навчальної дисципліни, а й наукової спеціальності.
Понад 140 праць з гігієни харчування, шкільної гігієни, гігієни праці, насамперед,
розумової діяльності, епідеміології і мікробіології підготував завідувач кафедри гігієни
Одеського університету, професор Г.В. Хлопін. У 1900­1902 рр. він опублікував у «Віснику
загальної гігієни» (Москва) та «Збірнику гігієнічної лабораторії Юр’ївського університету»
(Юр’їв, 1902 р.) описи і способи виготовлення приладів, необхідних для визначення кисню в
газових сумішах, які за визначенням професора К. Лемана, «мали велике майбутнє».
Професор Г.В. Хлопін створив потужну наукову школу в галузі гігієни, до якої увійшли
відомі вчені: В.А. Углов, Ф.Г. Кротков, В.А. Виноградов­Волжинський, В.А. Яковенко,
К.К. Боголюбов, Я.Л. Окуневський, А.І. Раммул, І.Д. Купцис та ін. 20 учнів Г.В. Хлопіна
стали згодом завідувачами кафедр гігієни в різних медичних закладах СРСР.
Отже, в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст. на гігієнічних кафедрах університетів
відбувається поглиблення змістовної складової гігієнічної підготовки за рахунок введення
нових лекційних курсів і лабораторних занять з комунальної, соціальної, професійної гігієни,
гігієни праці, епідеміології, мікробіології тощо та збільшення погодинного навчального
фонду з названих дисциплін. Теоретичною основою наукового супроводу навчального
процесу стали результати багатогранного наукового пошуку учених­гігієністів О.В. Корчака­
Чепурківського, С.В. Коршуна, В.А. Суботіна, В.Д. Орлова, В.В. Фавра, А.І. Якобія та ін., які
підготували низку наукових праць та навчальних посібників з профілактичної медицини.

15. 15
У навчальних планах медичних факультетів університетів збільшується частка
практичних, лабораторних занять, що сприяло підвищенню якості підготовки фахівців, а
талановитій студентській молоді розширився доступ до науково­дослідної,
експериментальної роботи та написання спільних із викладачами підручників і навчальних
посібників з провідних лекційних курсів фахової підготовки.
У третьому розділі «Інтелектуальні портрети учених­гігієністів другої половини
ХІХ – початку ХХ ст.» подається наукова портретистика професорів Київського,
Харківського, Одеського університетів, які здійснювали науковий пошук на теренах України
в галузі профілактичної медицини в умовах соціально­економічних, політичних викликів
другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
У підрозділі 3.1. «Учені­лікарі Київського університету св. Володимира в
інтелектуальному просторі другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.» відзначається, що медичному
факультету Київського університету св. Володимира відводилася роль координуючого
центру профілактичної медицини для інших медичних закладів Російської імперії. Його
кадровий потенціал формувався із когорти вчених­лікарів Московського, Казанського,
Дерптського (Тартуського) і харківського університетів. Інтелектуальний портрет учених­
гігієністів Київського університету св. Володимира насамперед визначався високим рівнем
інтелігентності і професійної підготовки. Наприклад, науково­теоретичний рівень
майбутнього завідувача кафедри гігієни, проф. В.А. Суботіна (народився на Полтавщині
1 березня 1844 р.) формувався провідними вченими Київського університету – хірургами
В.О. Караваєвим, Х.Я. Гюббенетом, терапевтом Ф.Ф. Мерінгом, анатомом і фізіологом
А.П. Вальтером, хіміком І.А. Тютчевим та ін. прогресивними дослідниками, громадськими
діячами другої половини ХІХ ст. Помітний науково­світоглядний вплив на становлення
учених­гігієністів Київського університету св. Володимира мали наукові ідеї С.П. Боткіна,
В.Т. Покровського, Ф.Ф. Ергардта та ін., які спонукали молодих дослідників до
компетентнісного підходу в гігієнічній справі, творчого використання вітчизняного і
зарубіжного досвіду.
Важливим штрихом інтелектуального портрету київських учених­гігієністів була їхня
особлива соціокультурна місія. Найбільшою земною цінністю професори О.В. Корчак­
Чепурківський, Д.П. Нікольськой, В.А. Суботін, В.Д. Орлов вважали людське життя. Саме
звідси спостерігаються витоки нової науки – гігієни, яка формувала теоретико­методологічні
основи пошуку ефективних шляхів збереження здоров’я і попередження захворювань.
Масові епідемії в Російській імперії другої половини ХІХ ст., помітне зниження загального
рівня здоров’я трудящих спонукав учених до розробки ефективних протиепідеміологічних
засобів боротьби. У зв’язку з цим О.В. Корчак­Чепурківський у 1905 р. на засіданні

16. 16
Товариства київських лікарів подав ґрунтовний аналіз стану захворюваності на теренах
України у виступі «Наши общественно­санитарные нужды настоящего времени».
Окрім того, в гігієнічній лабораторії Київського університету професором
О.В. Корчак­Чепурківським було запропоновано пришвидшену підготовку з гігієни
повітових лікарів з метою ефективнішої боротьби з масовими епідеміями. Соціальні виклики
другої половини ХІХ ст. висунули на передові рубежі реформування медичної освіти
учених­гігієністів у площині запровадження підготовки лікарів з профілактичних дисциплін,
нового науково­теоретичного осмислення ролі гігієнічної науки в соціокультурному
розвитку.
Учені медичного факультету Київського університету св. Володимира В.А. Суботін,
В.Д. Орлов, О.В. Корчак­Чепурківський сформували нове бачення гігієни як науки, надавши
їй громадського характеру і соціального спрямування.
Отже, інтелектуальний простір учених­гігієністів Київського університету
св. Володимира охоплював спеціалізовані кафедри, лабораторії, наукові товариства, наукові
видання, публічні наукові дискурси в галузі профілактичної медицини.
У другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. на медичному факультеті Київського
університету св. Володимира сформувалося динамічне інтелектуальне товариство учених­
гігієністів, яке постійно оновлювалося, нарощувало вертикальні і горизонтальні наукові
зв’язки у вітчизняному і зарубіжному соціокультурному просторі. Учені­гігієністи, як носії
гуманістичних цінностей, формували осередки інтелектуальної праці та активної
громадянської позиції заради збереження життя і здоров’я свого народу в умовах спалахів
епідемій та прогресування соціальних захворювань другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.
У підрозділі 3.2. «Наукова, професійна та історіографічна біографії дослідників­
лікарів Харківського університету» подається опис багатогранної діяльності
інтелектуального співтовариства учених­лікарів університету Слобідської України другої
половини ХІХ – поч. ХХ ст., серед яких чільне місце належало професорам А.І. Якобію
(1837­1907 рр.) та І.П. Скворцову (1847­1921 рр.).
Професор А.І. Якобій у 1872­1885 рр. очолював медичну кафедру Харківського
університету і, за висловлюванням академіка Д.І. Багалія, став у Харкові піонером нового
сучасного медичного напряму – гігієни. Він збільшив лекційні і практичні курси викладання
гігієни, технічно переоснастив навчальні лабораторії. Водночас, активно співпрацював з
Червоним Хрестом, науковими виданнями, товариствами, проводив помітну просвітницьку
роботу в широких народних масах.

17. 17
Широке коло інтересів ученого охоплювало питання епідеміології дифтерії,
поширення малярії серед населення Сумського повіту, венеричних захворювань мешканців
великих міст, поширення хвороб комахами та ін.
Історіографічна спадщина А.І. Якобія презентується великим масивом наукових праць
з гігієнічної тематики, серед яких – «Курс общей гигиены» (Харків, 1885 р.), «О
профилактических мерах против распостранения сифилиса» (Харків, 1885 р.), «О
переваривании растительной клетчатки» (Казань, 1871 р.) та ін.
Починаючи з 1885 р., майже два десятиліття, професор І.П. Скворцов працював на
кафедрі гігієни Харківського університету, яку згодом очолив після повернення професора
А.І. Якобія до Казанського університету. Учений розглядав гігієнічну науку насамперед як
соціальну, «цілісну систему з усіма її тілесними, розумовими і духовними якостями».
Наукові ідеї І.П. Скворцова випереджали час у площині визначення дії космічних явищ на
зовнішнє середовище землі і їх вплив на здоров’я людини. Отже, ученого певною мірою
можна вважати засновником сучасної космічної медицини. Під керівництвом І.П. Скворцова
на кафедрі гігієни Харківського університету було захищено 4 кандидатських дисертації:
М.Ф. Попова «О хлебе» (1887 р.), І.П. Бурака «Исследование действия электричества на
микробов» (1901 р.), М.М. Лебедєва «Опыт изучения в санитарном отношении быта
сельскохозяйственных рабочих в районе свеклосахарного производства» (1901 р.),
С.А. Трегубова «Опыт изучения в санитарном отношении быта железнодорожных служащих
Курско­Харьковско­Севастопольской железной дороги» (1904 р.).
Колегами і соратниками професора І.П. Скворцова були П.Н. Лащенков, В.В. Фавр,
які згодом стали видатними вченими­гігієністами і санітарними діячами на теренах України.
Отже, учені­гігієністи Харківського університету відіграли провідну роль в
інституціоналізації і професіоналізації гігієнічної науки в умовах другої наукової революції
середини – кінця ХІХ ст., формуванні інтелектуального товариства вчених, здатних дати
гідні відповіді соціальним викликам другої половини ХІХ ст. своїми дослідницькими
проектами, технологіями втілення в повсякденне життя пересічних громадян. Наукова,
професійна та історіографічна біографія вчених­гігієністів є антропологічним виміром
розвитку нової галузі медичних знань – профілактичної медицини, її міждисциплінарної
сутності, соціальної спрямованості.
У підрозділі 3.3. «Наукові виміри професійної діяльності лікарів­гігієністів Одеського
університету» йдеться про формування теоретичних основ гігієнічної науки в Одеському
університеті на основі вчення І.І. Мечникова про імунітет, Л.С. Ценковського – явище
симбіозу та ін. Розкривається формування наукового світогляду професора, завідувача
кафедри гігієни Одеського університету Г.В. Хлопіна під впливом учених Петербурзького

18. 18
університету – Д.І. Менделєєва, В.В. Докучаєва, І.М. Сєченова та ін. Відзначається, що
учений­гігієніст Г.В. Хлопін особливу увагу приділяв практичному застосуванню досягнень
гігієнічної науки, вважаючи, що наука має вирішувати «не лише теоретичні проблеми, а й
життєві завдання, формувати раціональну основу мистецтва оздоровлення своєї країни і
свого народу». Прикладне значення мали його дослідження водоймищ рік, кам’яновугільних
фарб, дії отруйних газів на організм людини тощо. На особливу вагу заслуговують праці
Г.В. Хлопіна присвячені визначенню придатності для вживання води, впливу кліматичних
умов на здоров’я людини, виявленню фенолу в миючих засобах, вмісту кисню в повітрі та ін.
Експериментуючи на тваринах і, навіть, на собі, Г.В. Хлопін перевірив вплив 50
різних фарб на здоров’я людини, які широко використовувалися для художнього
оформлення дитячих іграшок і надання зовнішньої привабливості харчовим продуктам. Від 7
до 14 діб учений на собі випробовував дію на шкіру пофарбованих тканин. Ці дослідження
дозволили визначити перелік отруйних фарб, які підлягали забороні в промисловому
виробництві та використанні в побуті. Професор Г.В. Хлопін запропонував ефективні методи
визначення підробок продуктів харчування, способи їх розпізнання, що не втратило своєї
актуальності й досі. Ученим були закладені теоретичні основи санітарно­гігієнічного
контролю торгової мережі, зокрема ринків, громадських їдалень. Гігієна і соціальна сфера
розглядалися ученим як дві сторони однієї медалі, нерозривні складники людського буття.
Г.В. Хлопін неодноразово попереджав: «виключити соціальний фактор – означає вийняти із
гігієни душу».
У двотомній праці «Основи гігієни» та «Гігієна і санітарія» Г.В. Хлопін спрямовував
увагу фахівців­гігієністів на використання комплексної методики наукових досліджень із
застосуванням досягнень суміжних наук – статистики, хімії, фізики, фізіології тощо.
Наукові дослідження по кафедрі гігієни, після від’їзду Г.В. Хлопіна в Петербург,
продовжили професори І.І. Кияницин, М.М. Костямін.
Отже, ученими­гігієністами Одеського університету гігієнічна наука розглядалася
насамперед як соціальний інститут з прикладним спрямуванням, який мав забезпечити
гармонію людини з природою, убезпечити її від споживання шкідливої їжі, використання
хімічно небезпечних предметів побуту, установити контроль за якістю води і повітря в
сферах життєдіяльності людини. В Одеському університеті на початку ХХ ст. остаточно
формується гігієнічна наукова школа зі своєю системою наукових поглядів в галузі
комунальної, соціальної, професійної гігієни. Відбувається стандартизація та унормування
гігієнічної науки, її термінології, формуються власні терміносистеми. В нових історичних
умовах гігієнічна наука синтезувала і актуалізувала знання з інших наук і поставила їх у
площину практичного застосування, на службу людям.

19. 19
У висновках сформульовано теоретичні положення й узагальнення, результати
дисертаційного дослідження:
1. Внаслідок проведеного дослідження з’ясовано, що в українській історіографії досі
відсутнє комплексне бачення розвитку профілактичної медицини, як науки, на медичних
кафедрах провідних університетів України другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. під кутом зору
інтелектуальної історії, наукової портретистики та соціогуманітарних викликів епохи.
Водночас виявлено, що досліджувана проблематики викликала помітний науковий інтерес в
істориків, знавців історії науки й техніки, представників низки міждисциплінарних напрямів,
зорієнтованих на пізнання соціогуманітарних цінностей різних епох, відслідкування впливу
медичної науки (її гігієнічного складника) на суспільний прогрес, розвиток виробництва,
формування нового стилю життя.
Упродовж другої половини ХІХ – початку ХХІ ст. сформувався великий масив
літератури, в якому розкриваються соціально­економічні, політичні чинники розвитку
гігієнічної науки, її найважливіші складники, інтелектуальні результати праці учених
провідних університетів України. Весь комплекс літератури можна умовно поділити на три
історіографічні періоди: І­й – друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.; ІІ­й – радянський,
1917 – кінець 1980­х рр., ІІІ­й – сучасний, з 1991 року. Перший історіографічний період
співпадає у часі зі становленням гігієнічної науки на університетському рівні, формуванням
її кадрового потенціалу, а істориками гігієнічної науки виступали безпосередні учасники її
творення, організатори наукових напрямів та установ.
На змісті праць та оцінках вузлових пунктів розвитку гігієнічної науки в
університетах другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. радянської доби позначилися класовий,
партійний підхід, ідеологізація сфери медичної науки і освіти. Всупереч об’єктивному
висвітленню внутрішніх механізмів розвитку гігієнічної науки, реальному
персоніфікованому внеску учених­гігієністів «старої школи» в розвиток медичної галузі,
нищівній, малоаргументованій критиці підлягало все, що пов’язувалося більшовиками з
капіталістичною формацією.
На етапі розбудови незалежної Української держави відбувалося переосмислення
місця і ролі дореволюційної гігієнічної науки на теренах України в ціннісних вимірах другої
половини ХІХ – поч. ХХ ст. під кутом зору її впливу на соціокультурний прогрес,
формування гігієнічної думки в суспільстві, нових культурних традицій і норм поведінки.
2. Багатогранна наукова робота гігієнічних кафедр університетів знайшла
відображення в багатьох джерелах, які слід розділити на декілька груп. Найвагомішу
складають документи центральних архівів, м. Києва, Київської області, Інституту Рукопису
Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського та Національної наукової медичної