2. Система лицарського виховання.
Лицарі створили для своїх дітей ссииссттееммуу ссввііттссььккооггоо
ввииххоовваанннняя,, щщоо ссттааввииллоо ззаа ммееттуу ссффооррммууввааттии вв ммааййббууттннььооггоо
ллииццаарряя ((""ппааннаа ззееммлліі йй ссеелляянн"")) ммоорраалльь ккррііппооссннииккаа,,
ннааввччииттииссяя ппооввооддииттииссьь уу ""ввиищщооммуу ттооввааррииссттввіі"" йй ддааттии
ннааллеежжннуу ввііййссььккооввоо--ффііззииччннуу ппііддггооттооввккуу..
3. Система лицарського виховання.
● Сини феодалів до 7 років виховувалися у сім'ях. Там вони
навчалися їздити верхи та володіти зброєю. Пізніше
направлялися в замок до свого сеньйора, де виковували
обов'язки пажа при господині маєтку. З 14 років після
урочистого вручення меча до 21 року юнак був зброєносцем
сюзерена, удосконалюючи вміння їзди верхи і володіння
зброєю. Супроводжував сюзерена в походах, на полюванні.
Брав участь у лицарських турнірах. Після досягнення 21
року відбувалося посвячення в лицарі.
4. Бюргерське виховання
На межі XI-XIІ ст.. відбувався швидкий ріст та розвиток
середньовічних міст. Церковні школи вже не встигали
задовольняти освіченими людьми потреби цього росту. Це
викликало до життя нові типи шкіл, які утримувалися не за
рахунок церкви, а за рахунок приватних осіб. Міські купці
та ремісники, будучи невдоволеними віддаленістю
церковних шкіл від потреб практичного життя, домоглися
відкриття для своїх дітей гільдійських і цехових шкіл, в
яких навчалися рідною мовою.
5. Університетське виховання.
У Західній Європі розширюються економічні зв'язки між
країнами, послаблюється феодальна замкнутість. Зі Сходу
починають проникати єретичні вчення, спалахують релігійні
дискусії. Церква в боротьбі з противниками релігійних догм
звертається до логіки. Так починає розвиватися схоластика -
система мислення, яка використовує закони формальної логіки
для обґрунтування релігії. її виявом у навчанні стало
опанування формально-логічних доведень певних релігійних
положень. Сприяючи розвитку абстрактного мислення, вона
нерідко позбавляла його елементів чуттєвості та емоційності. У
результаті цього в учнів не розвився інтерес до реального світу
та його таємниць.
6. Церква, користуючись монополією на навчання, намагалася
підкорити собі новостворені університети, даруючи їм
різноманітні привілеї і матеріальні засоби (бенефіції).
Засновувала й свої університети. Так виник у ХП ст. Паризький
університет, який став зразком для інших католицьких
університетів. Свідченням посилення впливу церкви в них стає
те, що богословський факультет стає найважливішим. Крім
нього, у середньовічному університеті було ще три факультети:
артистичний, медичний, юридичний. Артистичний, або
"молодший", був найчисленнішим. Це був загальноосвітній
факультет з терміном навчання 5-7 років, упродовж яких
вивчалися "сім вільних мистецтв". На трьох інших, "старших"
факультетах навчалися лише по закінченні артистичного.
7. Стихійне виховання дітей селян.
Виховання селянських дітей носило практичний характер. Ним,
насамперед, займалися батьки у повсякденній праці, пов'язаній
з організацією нехитрого селянського побуту та веденням
примітивного сільського господарства. Виховним ідеалом у селі
була працьовита молода людина, наділена здоров'ям, яка вміє
швидко і якісно виконувати будь-яку сільськогосподарську
роботу і у випадку необхідності доглянути старих батьків до
смерті.
8. Місце та роль епохи Середньовіччя в
культурно-освітньому розвитку
Західної Європи.
● У той час, коли гуманісти вбачали у добі Середньовіччя
період безпросвітності та застою, інші, навпаки, бачили
епоху великого напруження духу та відчуття особистості -
особистого порятунку (у монашества) та особистої честі (у
лицарства). Небезпідставно, очевидно, виникають питання,
чи можна вважати темною епоху, яка дала світу таких
мислителів та митців, як Джордано Бруно, Галілео Галілей,
Миколай Копернік, Роджер Бекон, Аліґ'єрі Данте, Ян Гус та
ін.
9. Лицарство - соціальна категорія в країнах Західної та
Центральної Європи в середні століття, яка складалася з
світських феодалів (лицарство в широкому сенсі) або їх частина
- дрібних феодалів (лицарство у вузькому сенсі).
Перші згадки про лицарство
відносяться до кінця 10 ст. У
цей час під лицарство (в лат.
Термінології milites) мали на
увазі категорію військових слуг
(переважно кінних), були
васалами знаті. У міру
зростання феодальної
роздробленості, що сприяли
розширенню прав дрібних
лицарів, грань між лицарством
і знаттю поступово стиралася.
10. Лицарство
Вже в 11-12 ст. під лицарством все частіше починають розуміти
всіх світських феодалів-воїнів, а з утворенням в 12 ст. духовно-
лицарських орденів лицарство стало охоплювати і частина
духовних феодалів (проте з складанням поняття лицарство в
широкому сенсі не припиняється вживання терміна лицарство
в його вузькому сенсі, маємо на увазі тільки нижчі шари
світських феодалів).
11. Чільне місце в соціальній діяльності лицарства займали війни,
які забезпечували захоплення нових володінь і військової
здобичі (внутрішні усобиці, Хрестові походи, війни між
державами, що складалися в самій Європі, військові акції з
придушення народних повстань). Специфіка цих соціальних
функцій лицарства обумовлювала його зростаюче соціально-
економічне і правове відокремлення.Будучи верховним
власником головного багатства - землі та правлячої
соціальною групою, лицарство мало широкими привілеями:
воно було вільне від більшості фіскальних тягот, підсудна
тільки судам рівних за соціальним статусом, користувалося
переважними правами на заняття державних і військових
посад; доступ до лав Р. для осіб нерицарского походження в
більшості країн був обмежений. Складається і особлива
лицарська мораль, що знайшла відображення у творчості
трубадурів, труверів, мінезингерів.
12. Учені, будучи невдоволені ігноруванням церковними школами
нових знань, які не відповідали догматам віри, почали
об'єднуватися в позацерковні спілки й ставали ініціаторами
створення вищих спеціальних шкіл-університетів (universitas -
сукупність, об'єднання) - співтовариств тих, хто вчить і тих, хто
вчиться. Перші університети було відкрито в Болоньї (1158),
Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі
(1348), Кракові (1364) та інших містах.
13. Для лицаря вважалися обов'язковими відвага і сміливість у бою,
вірність своєму сеньйорові, захист християнської церкви та її
служителів, «сірих і немічних» нащадків лицарських пологів.
Особливе значення надавалося лицарської щедрості:
найбільшим престижем користувався той з лицарів, хто був
щедріше в роздачах. У середовищі Р. склався так званий культ
дами - поклоніння лицаря обраної ним знатній жінці, нерідко
заміжньої і займала більш високе, ніж лицар, соціальне
становище.
14. Особлива система лицарського виховання забезпечувала
необхідну фізичну загартованість майбутніх лицарів і сприяла
поширенню в середовищі лицарської молоді норм лицарської
моралі. Починаючи з 7 років сини лицарів виходили з-під
піклування жінок і під керівництвом старших чоловіків (часто -
майбутнього сеньйора) опановували умінням їздити верхи,
фехтувати, стріляти з лука, полювати і т.д.; духовні особи
знайомили їх з основами грамоти і християнського віровчення.
15. Лицарство — це кодекс поведінки і честі, яких офіційно
дотримувалися середньовічні рицарі. Лицарство походить із
середньовічної Франції й Іспанії, поширившись пізніше на всю
Європу і досягши найбільшого розквіту в 12 і 13 століттях.
Підсилилося в часи хрестоносців; найпершими з рицарських
орденів були рицарі-госпітальєри і тамплієри, пілігрими у Святу
землю. Принциповими цінностями лицарства були: побожність,
честь, доблесть, шляхетність, цнотливість і вірність
16. Лицарство як моральний кодекс тісно пов'язане із феноменом
рицарства (соціального стану) і рицарями.Рицарство як
військовий та землевласницький стан виникло вперше у
франків у зв'язку з переходом у VII столітті від народного
війська до кінноти з васалів. Під впливом церкви і поезії воно
виробило моральний та естетичний ідеал воїна, а в епоху
Хрестових походів під впливом духовно-рицарських орденів,
що виникли, замкнулось у спадкову аристократію.
Передтечею рицарів якоюсь мірою був стан еквітів (вершників)
у Древньому Римі. У франкському війську, у якому ще в VII
столітті домінувало піше військо, кінноту становили
дружинники короля (антрустіони).Рицарство проявило себе у
Священній Римській імперії в першу чергу в конфліктах
централізованої влади з федератами Африки, Італії, Галії,
Іспанії, під час нападу арабів, що проникли і в Галлію, де
стикнулись з франкським кінним строєм. В Галії вільним
селянам було не під силу нести кінну службу, тому Каролінгам
(династії франків) для створення кінноти довелось спиратись
на багатіїв-аристократів.
17. Потреба у вершниках викликала при Карлі Мартеллі та його
синах роздачу церковних земель на умовах прекарію (в оренду
зі сплатою оброку та інколи панщиною). Мартелл роздавав
церковні землі своїм дружинникам і вимагав від них кінної
служби. Пізніше, на тих же умовах почали роздаватись й
коронні землі, як бенефіції. З VIII століття для таких людей
з'являється найменування «васал». Вільна, але бідна людина,
нездатна через це до несення кінної служби, могла, як васал,
отримати бенефіції, або як поселенець — ділянку оброчної
землі. Надання оброчної землі мало господарські наміри, а
роздача бенефіцій — військові.
18. Однією із найпрекрасніших сторін «брудного» Середньовіччя
був феномен «прекрасної дами». Це був справжній культ
кохання, причому кохання в основному духовного,
платонічного. Любов стала служінням «прекрасній дамі»,
поклонінням їй. Дама серця була для рицаря неземним
створінням, втіленням божества. У кодексі рицарської любові
центральне місце займали ратні подвиги на честь «прекрасної
дами» і її прославляння. Любов рицаря була відчуттям
ідеально-піднесеним і витонченим. Рицар бився на турнірах,
прикріпивши рукавички своєї пані до шолома і прибивши до
щита табличку, чесноту, що звеличила її, і красу. І пізніше, в
епоху Відродження, на честь прекрасної пані складалися вірші і
виконувалися серенади. Звичаї лицарської (куртуазної) любові
були неквапливі.
19. У XI–XII ст. тяжкоозброєні лицарі захищали себе одними тільки
кольчугами, а легкоозброєні вершники були в битву абсолютно
без металевої зброї. У XIII ст.., у міру того як тяжкоозброєна
кіннота запасається нагрудниками і корсетами, у
легкоозброєних вершників з'являються кольчуги. Кожен
тяжкоозброєний лицар брав з собою в битву трьох коней і
одного, два або трьох зброєносців, які звичайно набиралися із
залежних людей або рицарських синів, що ще не отримали
присвячення в лицарі. Зброєносці спочатку йшли в битву
пішими і під час сутичок залишалися ззаду, із запасними кіньми
і зброєю. Коли в XIV ст. серед лицарів укорінявся звичай
спішуватися під час битви, то зброєносці стали набиратися з
легких вершників; рахунок рицарському війську став йти по
«списах», вважаючи по трьох вершників на один рицарський
спис.
20. Крім церемонії посвяти в лицарі, існувала також і процедура
позбавлення лицарського гідності, звичайно (але не
обов'язково) завершується передачею колишнього лицаря в
руки ката. Церемонія відбувалася на ешафоті, на якому був
повішений зворотною стороною щит лицаря (обов'язково із
зображеним на ньому особистим гербом), і супроводжувалася
співом заупокійних молитов хором з дюжини священиків. У ході
церемонії з лицаря в повному обладунку після кожного
проспіваного псалма знімали-яку частину лицарського
облачення (знімали не тільки обладунки, а й наприклад шпори,
що були атрибутом лицарського гідності).
