1. Роман "Місто "
Валер'ян Підмогильний

2. • Роман «Місто», написаний
1927 р., двічі видавався в
Харкові (1928, 1929 рр.),
1930 р. з'явився
російською мовою. Свого
часу привернув
найпильнішу увагу критики
та громадськості. Було
проведено кілька
публічних дискусій, на яких
обговорювався твір. У 20—
30-х рр. був оцінений як
«ворожий пролетаріату»,
«ідеологічно хибний», у
якому соціальне замінено
біологічним, село
протиставляється місту, як
твір «наскрізь несу-часний,
ворожий радісному
сприйманню життя».

3. Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала
маргінальну (від лат. margo (marginis) — край, межа)
проблематику, без заглиблення у психологічний
підтекст складних взаємин міста і села (твори Г.
Шкурупія, Г. Коцюби та ін.). Маргиналами тоді
називали вихідців із села, які ставали міськими
жителями. Особливо прикметною в цьому плані була
повість І. Микитенка «Брати». На догоду тогочасній
партійній політиці в ній було показано «синтез міста і
села в єдиному процесі соціалістичного будівництва»,
розкрито потребу союзу робітників і селян. Усе, що
писалося про село не в такому—пафосно-
оптимістичному—річищі засуджувалося, розглядалось
як вороже справі революції, антирадянське. В
українській літературі вироблявся курс на уславлення
колективізму, робітничого класу, а психологічний
аналіз тогочасних проблем, взагалі увага до людини,
її внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною
ідеологією, неприйнятною для соціалістичного
мистецтва.

4. Хоч як це дивно, але й до
недавніх часів літературознавство
розглядало цей твір В.
Підмогильного в негативних
тонах: автора звинувачено в увазі
до мистецької богеми, в невмінні
побачити й відтворити позитивні
процеси, що визначали обличчя
пролетарського міста. Водночас
радянська література активно
цікавилася маргінальною
проблематикою. Для В. Щукшина,
Г. Тютюнника найближчим,
найболючішим, а тому
найсильнішим у художньому
вираженні став саме тип людини,
котра волею різних обставин
опиняється між селом і містом,
яка, потягнувшись до міського, так
би мовити, кращого життя, не
знайшла себе в ньому, а скоріше
загубила, скалічивши свою душу,
стала «люденям» у цьому світі.
Таким є й герой В. Підмогильного

5. • «Містом», по суті, започатковувалася нова
українська урбаністика, саме в ньому
маргінальний характер уперше в пореволюційні
роки було розкрито глибоко, психологічно
вірогідно, в дусі класичних взірців Дж. Лондона,
Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака, а також
Панаса Мирного, Л. Толстого. Водночас роман
В. Підмогильного є цілком оригінальним,
самостійним і значною мірою автобіографічним.

6. • Ось як у 1929 р. письменник пояснював свій задум:
«Написав "Місто", бо люблю місто і не мислю поза ним
ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб
наблизити, в міру змоги, місто до української психіки,
щоб сконцентрувати його в ній. і коли мені частина
критики закидає "хуторянську ворожість" до міста, то я
собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але
занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись
романтиками їх».

7. • Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоби потім повернутись у село,
Степан Радченко іде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки
Робземлісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань,
переконаний, що він— «нова сила, покликана із сіл до творчої праці.
Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні
минулого й сміливо будувати майбутнє», тож він уважає, що «не
ненавидіти треба місто, а здобути... Таких, як він, тисячі приходять до
міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але
працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб
покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів
облягають ці непман-ські оселі, стискують їх і завалять. В місто
вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він —
один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

8. • Чи ж переміг
Степан Радченко
Місто? Яким він
став сам, яку
духовну еволюцію
пройшов, що
пережив—ці
питання найперше
цікавлять
Підмогильного-
психолога. І саме
цим вабить нас
роман.

9. • Степана досить легко прийнято до
інституту, він швидко освоївся за
нових обставин, здобув у собі
певність, почав писати твори і
став письменником, невдовзі
прийшли до нього слава та
достаток. Це сходження було
настільки стрімким, що видається
абсурдним, невірогідним. Степан
розумний, повороткий, місто
навчило його практицизмові та
прагматичності, довело, що
замість мрій треба діяти. Він
навчився використовувати кожен
сприятливий момент, що його
посилала йому доля. Але що він
одержав у душу натомість?
Радість переможця? Гіркоту
втрати? Солодкість пам'яті? Чи
сум і підсвідому тугу за чимось
безповоротно втраченим?

10. • Мабуть, усе це разом, бо хисткою і нетвердою в
нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній
вечірці Степан спостерігає за «собі подібними», в
його душі піднімається хвиля протесту: «Невже й він
такий? Невже вічна доля села бути тупим,
обмеженим рабом, що продається за посади й харчі,
втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?» Він,
як бачимо, самокритично оцінює себе і довколишній
світ, але не може втриматися від спокус, що їх
пропонує йому місто, а насамперед можливостей
зробити собі вдалу кар'єру. Підмогильний тонким
скальпелем психолога розтинає душу свого героя,
показує його роздвоєність. Ось чим переймається
Радченко на літературному вечорі: «Він заздрив їм, і
не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і
бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою
тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен
новий з них. з'являючись коло катедри, ставив йому
болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути
кожним із них, однаково —прозаїком чи поетом».

11. На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано
штурмує науку, щоб понести її в село, Степан щиро
намагається визначити свою нову роль—своє
теперішнє міське життя.
Місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло
його, зробивши з нього справжнього індивідуаліста,
товстошкірого кар'єриста-пристосуванця.

12. • Чи задовольняє це Радченка?
Адже рівночасно досяг багато
чого, про що на початку своєї
міської кар'єри тільки мріяв,—
добре житло, престижну роботу,
славу? Мабуть, що ні. Згадаймо,
як він шукає собі жінок, як
швидко розчаровується в них:..
Надійка, проста дівчина з села;
Тамара Степанівна, дружина
господаря першої квартири,
вдвічі старша; мила, жвава,
корінна городянка Зоська, що
через нього ж заподіє собі
смерть; нарешті, «завмерла
маска» Рита, яка манить за
собою... Степан використовує
кожну з них у своєму сходженні
на вершину слави, достатку.

13. Водночас він хапається за кожну
нову жінку, як за свій порятунок,
хоч і тимчасовий: йому погано,
він самотній, його мучить тяжкий
дисонанс, душевна
роздвоєність. Недарма невдовзі
його потягло до світлої, чистої
Надійки, з якою колись разом
приїхав до міста. Але та
цнотлива дівчина зникне під
впливом великого молоха —
міста, безповоротно змінившись.
Він тоді в розпачі кинеться
розшукувати Зоську, щоб
вибачитися, але зіткнеться з
безжальним сповіщенням: «Та
вона ж отруїлась!» Як бачимо,
місто не дало Степанові
найбільшого— душевної
гармонії, спокою.

14. • Наприкінці твору він зустрічається з Ритою, як останньою
фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі
парадоксів, знову «буяє радістю знайдення», навіть сідає
писати «свою повість про людей»; «Збіг на шостий
поверх», розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно
покірно лежало внизу...» Але ми вже не віримо, що
Степан—щасливий переможець, думаємо про скоро
минущість його радості. Надто часто марився йому
рідний степ, настирливо прориваючись крізь раціональні
заборони, особливо в миті неспокою, коли місто
притискало його до стінки своїми законами, вимогами і
спокусами.

15. • Та внутрішня роздвоєність між істинним «Я» і «Я»
привнесеним буде присутньою в ньому тепер завжди.
Щоправда, його душа зробилася настільки
прагматичною, що відразу цього не відчуває. Тільки
збоку можна роздивитися малість і дріб'язковість його
запитів і поривань, тільки уважно придивившись, можна
роздивитися його самотність і розгубленість, відчути
хибність, почуття самовдоволеного завойовника.
Звернімо увагу на такі характеристики: «Що більше
Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона
йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм,
почуття страшної самотності гнітило його. І він терпів
божевільний біль людини, що втратила особисте...»

16. • Тривожно, болісно ставлячи в центр свого роману
маргінальний характер, психологічно глибоко,
правдиво досліджуючи його соціальну природу, автор
не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і
не виправдовує свого героя, не нав'язує читачеві
готових висновків, примушує самому думати над
особливостями людської природи, яка неодмінно має
плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство
цих начал і є невід'ємною часткою складної дійсності.