2. Хід сторітелінгу
(захід супроводжується тихенькою жалісливою музикою)
Бібліотекар: Шановні учні, запрошені, вчителі. Сьогодні наш захід
буде присвячений пам’яті жертв голодомору та політичних репресій 1932-
1933 рр. На мою думку, одніфакти, визначення не повинні обтяжувативас.
Тому наш захід пройде у невимушеній, спокійній атмосфері із
зачитуванням розповідей очевидців, показу цікавих сюжетів та
відеороликів. Отже, сьогодні наша розповідь буде проходити у формі
сторітелінгу (від англ. storytelling – розповідання історій) - спосіб
передання інформації через розповідання історій. Розпочнімо нашу
розповідь про жахливий злочин радянської тоталітарної системи проти
українського народу із сюжету про ті часи.
(показ сюжету про голодомор)
Бібліотекар: До вашої уваги жахливі кадри життя змучених людей,
людей, котрі не розуміли, яку винну вони мусять спокутувати, людей, які
сподівалися на краще життя і вірили, що воно настане.
Ведуча:Зараз вже добрерозуміють причиниголодомору, а тоді – їх
замовчували(читає вірш ):
Ті роки, в історії, наче чорна хмара...
При згадці з жахом хрестишся подумки...
Ходили люди, жили мов примари –
На голодну смерть їх прирекли недоумки.
За що, кати, нас знищити хотіли?
Ми ж, ніби, з прадідів були братами...
А чим ті бідолашні діти завинили?..
І вкотре свічка пам`яті бринить сльозами.
3. Той геноцид вже не забудеться,
Бо народ й історію нашу не стерти.
Відплата Богом-долею присудиться.
Вічна пам`ять жертвам... важко так померти.
***
Ті роки не вдалося приховати,
І будем переказувати з роду в рід,
Про те, чого, не дай Боже пізнати...
І Україну, Боже, бережи від бід...
Яна Бім
Бібліотекар: До вашої уваги свідчення людей, що вціліли, а тепер
розповідають, як це було.
Завгородній М.Д., 1928 р.н. « Мені в рік голодомору було лише 4
роки, але добре пам'ятаю всі ті страхіття, багато пухлих людей, а також
мертвих прямо на дорогах. Ми жили в селі Шелестові поблизу Коломака.
По дворах ходили люди з металевим прутами, вганяючи їх в землю,
шукали закопане зерно, яке селяни ховали, щоб врятувати родину від
голоду. Хто не встиг заховати, все забирали. Ми їли все, щоб вижити:
сушили листя з берестка, дикий щавель, мерзлу картоплю, яка залишилася
в землі після збору врожаю, пекли коржі із сушеного листя та мізерної
частки борошна. Коли стало зовсім скрутно із харчами( в родині було
четверо дітей), батько мій перевіз нас до Колонтаєва, влаштувався на
роботу в млині, зміг врятувати всю свою родину. На новому місці жилося
краще: сприяла цьому професія батька - мірошник. Пригадую ще й жінку,
яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м'ясо продавала. Батьки
,вбитих дітей, дізнавшись про це, били ту жінку. Вона запрошувала і мене
до себе, обіцяла дати червоні чобітки, але я не пішов. Мій батько, Дмитро
Тимофійович, одного разу змолов пшеницю куркулю, за що зазнав арешту
7 днів. Знайшлись добрі люди, які допомогли йому вийти на волю через
тиждень.» ( Записано в лютому 2008 року)
4. ОстапенкоАнна Микитівна ( в дівоцтві Цехмістер), 14 листопада
1927 р.н. Народилася в Харківській області, Красноградський район, село
Хрестище. В 1929 році родину розкуркулили. На час голоду 1932 -1933рр.
батько Микита Романович працював в совхозі, а сім'я жила в полі
Кас'янове. Жили дуже бідно. Мама , Марія Петрівна , почала пухнути. В
родині було 5 дітей. Поблизу була скирта віки, то вночі ходили, вибирали
зернятка і так же вночі наварять на печі віки, нагодують всіх, а вдень
нічого не їли. Весною, коли сіяли совхозні поля, діти ходили до сіялки, і
люди давали зерно. Вася (мій братик) довго ходив в кожушку, вже і тепло
було, а він все в кожушку, бо на полах були пришиті всередині кармани, то
сівачі насипали йому туди хто зерна, а хто картоплі. Так маму відволодали
від смерті. В 1934 році посадили картоплю( саме лушпиння з паростками),
земля була погано оброблена. Я була найменша, то вдвох піднімали
грудку, а я під неї клала лушпиння. їжу варили в баночці з - під сапожного
крему. Приходили активісти, шукали золото. Обшукували все, навіть у
головах дітей шукали. Діжку з водою вилили, так і не знайшли. Золото в
родині було, мама вивозила його в ТОРГСІН, обмінюючи його на
борошно.
Після Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945рр. родина переїздить в
Караван. Про голод 1946 - 1947 рр. згадую з полегшенням: в Каравані в
цей час голоду не було, але приходили люди з іншої місцевості, підходили
до «барди». Директор говорив, щоб наливали їм густішого. (Записано
14.01.2008року)
5. Бібліотекар: Зараз на екрані дослідження соціологів «Пам’ять, яка
має об’єднувати». Ви ознайомитесь із картиною, як сприймають голодомор
сучасні українці, чи вважають вони його геноцидом?
Ведуча:А ось про що говорить Галина Архипівна Балон (1928 р.н.)с.
Волиця, Фастівського р-ну:
В той час мені було 5 років, але ці страшні враження залишилися на
все життя.
Моя мама, Головко Антоніна Данилівна, виросла в сім’ї, де було велике
господарство (землі — 20 десятин+ 5 городу+ 5 сіножаті). У ті роки це
було найбільше господарство в селі Волиці.
Під час колективізації діда й бабу забрали, а потім відпустили.
Відпустили після того, як дід дав розписку, що вступить до колгоспу.
Весною 1933 року у нас позабирали все: худобу, зерно, одяг (з-поміж неї
всі зимові кожухи), ковдри, які бабуся сама ткала. Ці ковдри вона
постелила на підлогу і закрила старим рядном, а зверху посадила нас,
дітей, але забрали все із старим ганчір’ям. Грабували свої, сільські
«активісти», які не хотіли працювати. Мій дід Павло перед Великоднем у
1933 році поїхав до Фастова, щоб змолотити зерно, але кінь повернувся
додому з убитим дідом і порожнім возом. Кінь подох від голоду, його
з’їли, а тітка теж померла, її поховали в городі. Мій батько в той час
працював на залізниці і отримував пайок — приблизно 3 кг хліба. У нього
був кінь і він їздив у село Триліси на спиртзавод за брагою і брав мене з
6. собою. Я пам’ятаю, як за возом йшли люди з чашечками в руках. Тато
поливав їм брагу. Пам’ятаю, як люди лежали просто на дорозі, пухлі від
голоду з чашечками в руках… А я своїм дитячим розумом не змогла
зрозуміти, чому вони такі гладкі, а не працюють, а моя бабуся така
худенька і так багато робила… Людей, які лежали, вантажили на вози і
везли на цвинтар, всі вони були з закритими очима. Серед мерців був
чоловік живий з відкритими очима, але його теж погрузили і повезли на
цвинтар. Коли я запитала, чому, мені відповіли, що він до вечора не
доживе…Пам’ятаю, як дорослі розповідали, що в селі Півні (поруч з
нашим селом) батьки з’їли своїх дітей… Записала розповідь Г.А. Балан
— Н.Коломієць
Бібліотекар: Багато людей загинуло. До вашої уваги Карта «Втрати
через надсмертність в областях України внаслідок голоду у 1933 році»,
підготовлена Українським науковим інститутом Гарвардського
університету. Цифри вражають. Серце стискається від жаху, що багато
загинуло діток, маленьких діток, які ще зовсім не відчули смак життя.
Досліджень проводилось багато . Вони продовжуються і у наш час.
Всі вони різні, але у них одна мета – показати ніщівний характер системи
влади, її насилля протимирного населення. Цей злочин пам’ятають і у наш
час. Схиляють голову перед жертвами голодомору наші співвітчизники.
Пам’ять про людей, які загинули у ті роки буде жити вічно у наших
7. серцях. Тож, любі діти, пам’ятайте ці чорні сторінки історії. Шануйте
людей, які вижили у ті страшні роки, схиляйте голови перед їхнею
мужністю, витривалістю, бажанням захистити своє найдорожче – своїх
дітей.
Ведуча: Дякуємо за увагу.
(звучить пісня Оксани Білозір у супроводі фото про голодомор)
8. Використана література
1. Офіційний сайт Люботинськоїміської ради.
2. Спогадипро голодомор//ПерсоналПлюс. - №3(305) 22-28 січня
2009
3. Як сприймають голодоморсучасніукраїнці // Тиждень ua. – 2013.
